– Не смій згадувати тут ім’я цього шайтана, жінко!

Мартін по-кошачому висунувся вперед і встиг відкинути геть чоловіка в синій чалмі, який кинувся було до леді Джоанни. А потім, усупереч етикету, безцеремонно вхопив її за руку й потягнув за собою.

– Ви, пані, обрали не надто вдале місце і час для вправ із красномовства! – насмішкувато зауважив він.

Жінка намагалася звільнитися, але він не відпускав її руки.

– Заради всього святого! Ви не переконаєте язичників, а ваші розмови спричинять гармидер і взаємне несприйняття між людьми каравану. Опануйте себе!

Вона вже трохи заспокоїлася, та лицар досі чув її схвильоване дихання. Тоді він промовив:

– Ви були неймовірно прекрасною, боронячи святість нашої справи!

Леді Джоанна рвучко обернулася:

– Хіба личить лицареві, який дав обітниці, розмовляти з дамою мовою трубадурів?

– У мене є очі й серце. Мої слова – це лише слова. Я й гадки не мав образити вас. А тепер ідіть до сера Обрі, як і належить порядній дружині.

Проте Обрі де Рінель сам нагадав про себе, до того ж у дуже несподіваний спосіб: моторошно волаючи, він раптово вискочив на галерею внутрішнього двору караван-сараю й метався там, розмахуючи руками, немов намагаючись струсити із себе щось жахливе. У його лементі лунав непідробний жах.

– Милий Боже! – вигукнула Джоанна, рвучко кинувшись до чоловіка.

Капітан Дроґо був уже поруч зі своїм паном – обхопив сера Обрі, щосили тримав його, немов боячись, що лорд ось-ось вирветься й щезне в темряві. Леді Джоанна взялась утішати чоловіка, гладячи його по волоссю, щоках, але він лише здригався, намагаючись її відштовхнути.

Підбіг Мартін і запитав, від чого цей переляк.

На що сер Обрі засапано відповів:

– Пекельна потвора – інакше й не скажеш! Я ледь не загинув – моторошно і безславно!..

Капітан Дроґо зробив крок уперед. У світлі смолоскипа зблиснув його кинджал. На кінчику леза стирчало щось безформне. Удивившись, Мартін збагнув, що то рештки малоазійського тарантула – великого кошлатого павука, один укус якого здатен убити верблюда.

– Добре, що господар вчасно помітив цю гидоту!

Мартін озирнувся – на галас уже збігалися погоничі, слуги, зброєносці. Дехто насмішкувато позирав на переляканого англійця.

– Достоту небезпечне створіння, – зауважив удаваний госпітальєр. – Укус його неглибокий, але отрута потрапляє в кров дуже швидко. Людину корчать судоми, мучить пекучий біль, потім вона починає задихатися і, зрештою, помирає. Протиотрути немає.

Сер Обрі завмер, слухаючи Мартіна, а потім розреготався, ніби в голові його сяйнула несподівана думка. Помітивши серед людей, які збіглися на його крики, караванного ватажка Євматія, англієць кинувся до нього, вхопив за горло і взявся люто трусити.

– Клятий схизматик!.. – шалено гарчав він. – Ти взяв із нас щедру платню, запевнивши, що дорогою нам нічого не загрожує!.. Нахабний дурисвіт! Я витрясу з тебе всі ці гроші, до останнього пенні!..

Відтягнути сера Обрі від напівживого грека виявилося не так уже й просто – англієць був сильний, мов бик. Коли вдалося відірвати руки сера Обрі від горлянки Євматія, кремезного, опецькуватого чоловіка, той гепнувся на коліна, кашляючи і спрагло хапаючи повітря роззявленим ротом.

– Я сам жбурну вам у лице ці монети, пане, – прохарчав він, важко підводячись і поправляючи одяг. – Тільки б ніколи більше не бачити вас та не чути вашого голосу!..

– Не просто повернеш, – хмикнув Обрі, – а ще й доплатиш за те, що наразив життя благородного лицаря на смертельну небезпеку!

– Сер, але ж то не наш караванний ватажок поселив у цих пустельних краях тарантулів, – глузливо зауважив Мартін.

Серед натовпу роззяв залунали смішки. Леді Джоанна, яка переконувала чоловіка заспокоїтися і припинити безглузду сварку, сердито глянула на госпітальєра.

Проте сер Обрі ніяк не міг угамуватися, і тоді його дружина, на крок відійшовши, холодно промовила:

– Угамуйтеся, мілорде! Поводьтеся як високородний лорд, а не як скнаруватий міняйло!

Це була жорстока образа. Якої до того ж завдано в присутності простолюдинів.

Умить усвідомивши свою помилку, леді Джоанна закрила обличчя покривалом і поквапилася сховатися за дверима.

З юрби хтось підлив олії в огонь:

– Тільки дурні франки дозволяють своїм дружинам таке зухвальство!

Сер Обрі стояв, утупивши погляд у землю. Його довге солом’яне волосся спадало на обличчя. Коли ж до нього підійшов капітан Дроґо, лицар здригнувся й раптово навідліг зацідив воїнові долонею в обличчя. З розбитих губ і носа Дроґо зацебеніла кров.

Камеристка Ґодіт, обурено глянувши на свого господаря, простягнула капітану хустинку.

Мартін звернувся до свідків цієї сцени, які досі юрмилися під галереєю.

– Панове, чи не час нам відпочити? Завтра в нас важкий день!..

Трохи згодом, коли пожильці караван-сараю вже засинали, у двері відведеної Мартіну комірчини постукалися.