— Як і всім... І нам, і їм — як усім... До речі, треба їх провідати, поки тихо, бо, може, іншого часу не буде. Де вони зупинилися?

— Добриня їх супроводив, він знає.

— То гукни його — піде з нами.

На вулицях було повно людей. Пізнаючи воєводу, вони розступалися, замовкали, багато хто знімав шапку і кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарівні з молодими і здоровими, на валах спав, їв із спільного котла. А те, що кияни здали Лядські ворота і Ярославів город, ніхто йому в провину не ставив. Всі розуміли, який ворог стоїть перед ними — многолюдний і безпощадний. Ні, киянам докоряти Дмитра і себе ні за що!

На майданах горіли багаття, над ними варилася якась юшка — вечеря для змучених, голодних, змарнілих, а часто й поранених захисників міста. Але довкола вже стояли натовпи жінок з дітьми — у кого ж з воїнів простягнеться рука з ложкою до того варива?

Дмитро підняв очі.

Перед Десятинною церквою, на Бабиному торжку, у відблисках багать здибилася квадрига баских мідних коней, запряжених у бойову колісницю. Вони стояли на мармуровому постаменті. Їх вивіз із Херсонеса після перемоги над ромеями князь Володимир, і вони простояли тут двісті п'ятдесят літ, ставши такою ж невід'ємною ознакою Києва, як і собор Святої Софії та Золоті ворота.

Коні басують, рвуться вперед, високо піднявши передні копита. З їхніх ніздрів, здається, пашить вогонь, а рвучкий вітер розвіває буйні гриви, на їхньому тілі видно кожен напружений м'яз, кожну жилку — так досконало вилив і вирізьбив їх невідомий ромейський майстер у нестримному леті.

А хіба не так і Русь-Україна летіла кілька віків серед інших народів і інших держав, могутня і нестримна? І слава її, слава її столиці — красеня Києва — широко рознеслася по всіх ближніх і дальніх землях.

Дмитро зітхнув і опустив голову.

Була слава, була могутність, а тепер усьому — кінець. Половина Київської україни лежить у руїнах, у пожарищах, під п'ятою Батия, Київ доживає свої останні дні, а решта земель і князівств, споглядаючи, як колишня столиця у нерівній борні знемагає під ударами кочовиків-язичників, тремтять і німіють у великому страсі.

Було від чого впасти у відчай. Хіба думав-гадав він, проживши у Києві півста літ, тобто все своє життя, що стоятиме біля його смертного одра, що його, боярина Дмитра, ім'я навіки буде зв'язане з загибеллю рідного міста?

Ці важкі думи так охмарили йому чоло, що на якийсь час він забув, куди і чого йшов, і тільки голос Янки, що сплеснула руками і вигукнула таке звичне слово: "Таточку!" — вивів його із задуми і змусив підняти голову.

Бояриня Анастасія зі всією сім'єю стояла на ганку князівського палацу, де вони поселилися після того, як залишили свою оселю в Ярославовому городі. Зараз рідко хто сидів у хаті, тривога гнала надвір — на вали, на заборола.

Він кинувся до них.

— Рідні мої!

— Дмитре! — скрикнула бояриня голосно і, впаьши бояринові на груди, заридала. — Дмитре! Що ж буде з нами! Що буде з нашими малятами-внучатами!

Всі заплакали. Воєвода кріпився, але і на його очах заблищали сльози. Здоровою рукою він обнімав усіх, цілував, голубив онучат, що тулилися йому до ніг.

— Любі мої, дорогі мої! Настали для Києва і для всіх нас найважчі дні. Усе, що могли, ми зробили, щоб захистити вас. Тисячі киян полягли. Та не вистояти, бачу, нам, не утриматися, — це ви повинні знати і бути готовими до найгіршого. Не лякайтеся нічого — видно, так угодно Господу нашому, бо все в руці його! На нього уповаємо ми всі!

Він розумів, які важкі й жорстокі слова каже, і все ж казав, бо вважав, що не має права приховувати правду. До смерті теж треба кожному приготуватися.

Всі збилися в невеличкий гурточок і, обнявшись, плакали тихо, беззвучно. Добриня відчув, як його руку знайшла і стиснула Янчина рука, і він, незважаючи на те, що хто-небудь може помітити, пригорнув дівчину до себе.

— Люба моя, — шепнув на вухо. — Янко, Яночко!

— Я хочу бути з тобою, Добрику, — відповіла вона ледве чутно. — В останню хвилину хочу бути з тобою разом! А там — що буде! Хоч і смерть!

— Я теж цього хочу. Якщо мунгали ввірвуться в город Володимира, шукай мене біля Янчиного монастиря[99]. Буду живий, то прийду туди. — Непомітно, користуючись темрявою, що насувалась, він відсторонив її від гурту.

— Біля Янчиного монастиря... Який дивний збіг! Чи думала княжна Анна Ярославна, теж Янка, що біля її монастиря, який вона заклала, коли дівчиною від'їздила в далеку Францію, щоб вийти заміж за французького короля Генріха Першого, обірветься колись життя іншої, незнаної їй дівчини по імені Янка? Ні, не знала вона. А чи думала я, що впаду від ворожої шаблі саме в Янчиному монастирі? Боже, Боже! — Янка заплакала. — Добрику, невже це всьому кінець? Невже це кінець світу?