Опівдні, — це було шостого грудня, на Миколин день, — кілька сотен украй знесилених киян було витіснено з навколишніх вулиць та завулків на Бабин торжок — стародавній, первісний майдан міста. За ним зовсім близько — княжі палати, Десятинна церква, збудована ще Володимиром Святославичем, квадрига та Янчин монастир.

Дмитро оглянувся і з тугою окинув поглядом величні споруди — колишню окрасу і славу Києва. Там десь бояриня Анастасія, Янка, невістки, малі онучата... Що їх жде через годину-другу? Смерть? Неволя? Ганьба? Боже, Боже!

Він окликнув сина.

— Степане! Біжи до наших! Будь в останню хвилину біля них! Розваж! Підтримай у смертний час!

— Тату! — хотів було заперечити воєводич, важко дихаючи і витираючи рукавом спітніле чоло. — Як же я залишу...

Він хотів сказати — тебе.

Та Дмитро суворо обірвав його мову:

— Слухай, що кажу, — іди! Прощай! І поцілуй за мене всіх!

Степан кинувся до батька, обняв, ткнувся обличчям у його обтягнуте латами плече і, як колись у дитинстві, крізь сльози промовив:

— Тату! А ти?..

І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров — залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольска стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.

Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:

— Степане! Що з тобою? Що-о?

Та молодий воєводич уже не чув батькового крику. Стріла наскрізь пронизала його серце — в одну мить чорними долонями закрила очі, смертною глухотою заткнула уші.

— Боже! Сину! — застогнав воєвода, ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими.

Добриня підхопив обважніле Степанове тіло — поклав на землю. Дмитро опустився на коліна, змертвілими вустами цілував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русяві кучері, що вибилися з-під шолома.

— Воєводо, вставай! — затермосив його Добриня. — Нас оточують!

Та Дмитро мов оглух — не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись підняти, та, мабуть, він і не хотів нічого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть — просто на руках у нього, в обіймах!

Кияни ледве стримували ворогів. Над їхніми головами шалено дзвякали чужинські шаблі, хурчали списи, цьвохкали стріли, розтинали повітря волосяні желі.

— Воєводо, вставай!

Дмитро підняв голову, безтямно глянув на Добриню.

— Ти чого тут? — Очі його блиснули гнівом. — Я ж казав — біжи! Біжи до наших! Підтримай в останню хвилину!

Він забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися — з силою відірвав боярина від мертвого сина, поставив на ноги. І зразу ж серед мунгалів учинився крик:

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стріляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем!

Кілька арканів, кинутих вправними руками, обвили шию воєводи. Добриня рубонув їх мечем. Але тут же і його здушила, мов гадина, тверда волосяна вірьовка. В останню мить, уже відчуваючи, як темніє в очах, він рубонув мечем, і петля на шиї попустилася. В очах розвиднілося. Він оглянувся.

— Воєводо! Дмитра ніде не було.

— Де воєвода Дмитро? Де боярин?

Ніхто не почув його крику. Бій шаленів по всьому Бабиному торжку і збирав своє останнє щедре жниво. Падали кияни, падали і вмирали на залитому кров'ю снігу їхні супротивники. Але їх було втроє-вп'ятеро більше, і не було упину їхньому натискові.

Видираючись із цього киплячого котла, рубаючи направо і наліво своїм важким мечем, Добриня подумав, що це вже кінець, що навіть саме гірке київське повітря напоєне смертю...

А де ж Янка? Що з нею? Як він міг забути про неї?

Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.

11

Сім'я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.

— Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву! Княгиня сплеснула руками.

— Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?

— Я тут, боярине, — подав голос старий дворецький. — Ходімо!

Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія — вузлик з їжею, дворецький — відро з водою, а його немолода жона — оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.

Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів — штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову — шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.