— Як? Ти знаєш по-нашому?

— Знаю.

— Звідки?

— Я два літа був у вас у полоні.

Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.

— Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?

Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав:

— Покажімо його джагунові Жадігеру, — штовхнув Іллю ногою під бік. — Дякуй Вічному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш — доб'ємо!

Вони розтягли трупи, і Ілля підвівся, натягнув чиюсь чужу шапку і ступив кілька кроків. У голові гуло, як у млині, світ коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'яні, і неприємно-солодкава млість розлилася по всьому тілу, але він розумів, що треба йти, і через силу йшов.

Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбиті, стогнали поранені, їх тут же добивали без ніякого жалю. В кількох місцях розгоралися пожежі — бурий дим, змішаний з холодним морозяним туманом, поволі котився понад притихлим після бою Копиревим кінцем, забивав віддих, судомою зводив горло.

Сотник Жадігер здалеку помітив своїх воїнів і помахав їм рукою, але тут на майдан виїхав гурт вершників на чолі з ханом Менгу, і сотник повернув до них.

Баатури зупинилися неподалік, не сміючи наближатися до благородних нойонів.

Тим часом Жадігер зняв шапку .і низько вклонився темникові.

— Вітаю з перемогою, каане.

— Спасибі, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро, — відповів Менгу. — Я розповім про тебе самому Саїн-каанові.

— Дозволь, каане, піднести тобі подарунки. Ми здобули їх у боях!

Він плеснув у долоні — і до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси вироби київських умільців — великий золотий хрест, срібний посуд — чаші, тарелі, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усіяний самоцвітами.

Нойони зацмокали язиками.

— Дзе-дзе! Яка розкіш!

А хан Менту розплився в усмішці.

— Ой-бой! Ти молодець, Жадігере! Я задоволений тобою!

Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадігер упав ниць, поцілував поміж простягненими до хана руками засніжену київську землю і зразу ж схопився.

— Дякую, пресвітлий каане! Дозволь показати тобі полонеників. Ми їх тут набрали вдосталь. Це киювські ковалі, зброярі, ткачі, гончарі, золотих діл умільці, вишивальниці, кравці та кравчині... Всіх і не злічити! В подарунок Саїн-каанові і тобі!

Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий і розумний сотник.

На знак Жадігера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловіків та жінок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, він приглядався, прицмокував язиком і задоволене потирав руки.

— Дзе-дзе! Ой-бой!

Коли невільників повели, Жадігер вклонився знову.

— Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобі від мене!

— Ну, що там? — обізвався Менгу мляво. — Всіх подарунків, бачу, я тут і за день не передивлюся!

Йому вже набридло мерзнути, і в його голосі почулося невдоволення. Вузькі очиці були закриті, і здавалося, що хан дрімає.

Жадігер вловив ці нотки невдоволення і швидко плеснув у долоні. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невільницю і поставили перед ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.

Менгу розплющив одно око, здивовано підняв брову.

— Хто це?

Жадігерові губи розтягнулися в улесливій усмішці.

— Уй, уй! Це красуня із красунь, каане! Подивися сам — і зірвав з лиця дівчини покривало.

Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками — дзе-дзе! Менгу крякнув і подався в сідлі наперед, схилившись коневі мало не до голови.

Нойони почали судити-рядити:

— Гарненька! Вай-пай!

— Серед орусуток багато гарненьких...

— І ніяка вона не орусуткаї

— А хто ж?

— Ромейка або іудейка. Хіба не видно?

— А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві...

— Ну, не скажи!.. Не всі!

Ці суди-пересуди припинив Менгу.

— Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!

— А так, а так! — погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.

— Жадігер має смак! — вів далі Менгу. — Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?

Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.