— Про мене... Робіть як хочете... Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку... Однак — яке це має тепер значення?

Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.

12

Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.

Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.

Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.

Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.

Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, — видно, хан, — з силою пригнув Дмитрову голову...

— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..

Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.

— Хто це, Менгу? — нарешті запитав Батий плосколикого.

— Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! — Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: — Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий — вижив, очумався.

— Хто ж узяв його в полон?

— Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.

— Він нойон?

— Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.

— Він достойний, щоб бути нойоном, — коротко кинув Батий.

— Він буде ним, — погодився Менгу. — За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому, — він буде старшим обозу.

— Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати, — сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі. — Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!

І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.

Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я "Доман".

"Так ось хто міг мене розпізнати! — подумав воєвода. —- Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!"

Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:

— То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.

— Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столищ Бату-сараї? Га? — він запитально глянув на Менту. — Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.

— Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три або чотири пари волів, і Жадігер доставить їх в Бату-сарай.

— Ти думаєш, це так просто?

— Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зуміємо?

— І то правда. Тоді прослідкуй, брате, щоб у цілості допровадили їх на місце!

— Слухаюсь і підкоряюсь, Саїн-каане, — схилився в поклоні Менгу. — А що робити з войводою Думит-ром? Зламати хребта? Обезголовити? Розірвати кіньми на чотири частини? Чи посадити на кіл?

Батий задумався. Довго дивився на київського воєводу, на його підв'язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам'яніле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкі зіниці очей свідчили, що під його круглим черепом зяє далеко не безнадійна порожнеча, що там нуртують тугі, напружені мислі.