— Я не зможу туди піднятися, — їй було важко говорити через ридання. — Я зовсім не маю сил.

Брайоні вирішила, що буде краще, якщо вона збігає додому за допомогою, і вже збиралася пояснити це Лолі й посадити її чекати, як раптом з дороги над ними почулися голоси, а потім вони побачили смолоскипи. Це чудо, подумала Брайоні, коли почула братів голос. Наче справжній герой, яким він і був, Леон кількома швидкими кроками зійшов схилом униз і, навіть не питаючи, що сталося, взяв Лолу на руки, наче це була маленька дитина. Сесилія щось гукала згори, і голос її був хрипким від тривоги. Ніхто їй не відповідав. Леон уже піднімався схилом з такою швидкістю, що важко було встигати за ним. І все одно, перш ніж вони вийшли на дорогу, перш ніж він опустив Лолу на землю, Брайоні вже почала розповідати йому, що сталося, саме так, як вона це бачила.

XIV

Згадки про допити, про підписані заяви й свідчення, про її благоговійний страх під стінами судової зали, куди її як малолітню не допустили, не так турбуватимуть Брайоні в наступні роки, як уривчасті спогади тієї пізньої ночі й літнього світанку. Як же вина відшліфовує всі способи самокатувань, витворюючи з намистинок подробиць одвічну петлю, чотки, які перебиратимуться протягом усього життя.

Коли вони нарешті дісталися додому, потяглися схожі на сон години важких рішень, сліз, стишених голосів, швидких кроків у холі і її власного гидкого збудження, яке повністю прогнало сонливість. Ясна річ, Брайоні була достатньо дорослою, аби розуміти, що вся увага зараз належатиме Лолі, але ту дуже скоро співчутливі жіночі руки повели в її кімнату чекати на лікаря і на лікарський огляд. Стоячи біля підніжжя сходів, Брайоні дивилася, як Лола, голосно схлипуючи, піднімається нагору, по боках її підтримують Емілі й Бетті, а ззаду йде Поллі з мискою і рушниками. Коли кузина пішла, на авансцені лишилася Брайоні — Робі ще не було, — і те, як її слухали, як їй вірили, повністю узгоджувалося з її щойно здобутою зрілістю.

Мабуть, саме в цей час перед домом зупинився «гамбер», і двох інспекторів поліції та двох констеблів провели в дім. Брайоні була єдиною, хто міг щось розповісти, тому вона намагалася говорити спокійно. Те, що вона була найголовнішою, додавало їй упевненості. Все це діялося в якомусь невизначеному часі, ще до офіційних опитувань, коли вона стояла в холі перед офіцерами поліції, і з одного боку був Леон, а з другого — мама. Але як мама так швидко дісталася сюди від Лолиного ліжка? У старшого інспектора було важке обличчя, все в глибоких зморшках, наче вирізьблене із зібганого граніту. Брайоні боялася його, коли розповідала свою історію цій нерухомій масці; а розповідаючи, відчувала, як з неї знімається тягар і якесь тепле, сумирне відчуття розходиться від живота до її рук і ніг. Це скидалося на любов, раптову любов до цього уважного чоловіка, який, не знаючи сумнівів, був на боці добра, який завжди був готовий за нього боротися і за яким стояли всі можливі сили й уся мудрість людства. Під його безпристрасним поглядом у неї перехопило горло, і вона почала затинатися. Вона хотіла, щоб інспектор обняв її, заспокоїв, пробачив їй, хоч вона ні в чому не була винна. Але він лиш дивився на неї і слухав. Це був він. Я бачила його. Її сльози були ще одним доказом тієї правди, яку вона відчувала й про яку розповідала, і коли мамина рука погладила її по голові, вона вже зовсім розплакалася, і її відвели до вітальні.

Але якщо мама заспокоювала її там, на честерфілдівській канапі, як же вона може пам’ятати прихід лікаря Макларена в чорному жилеті і звичній його старомодній сорочці зі стоячим комірцем, з його ґладстонівським саквояжем, що був свідком трьох народжень і всіх дитячих хвороб у домі Толлісів? Леон розмовляв із лікарем, нахилившись до нього, і тихо, стисло, по-чоловічому вводив його в курс подій. Де була зараз Леонова безжурна легковажність? Ця тиха нарада була типовою для всіх наступних годин. З кожним, хто приходив, говорили саме таким чином; різні люди — поліція, лікар, члени сім’ї, слуги — стояли групками, які розпадалися й утворювалися знову в кутках кімнат, у холі, на терасі за заскленими дверима. Ніщо не підсумовувалося, ні про що не сповіщалося. Усі знали про жахливий факт насильства, але він залишався спільним секретом, про який говорили пошепки, збираючись у маленькі групки, які тут же розпадалися, коли люди з поважним виглядом відходили, щоб зайнятися ще чимось. По суті, навіть ще важливішою була справа зниклих дітей. Проте всі вважали, постійно повторюючи це, як магічне заклинання, що вони спокійно сплять собі десь у парку. Таким чином, увага залишалася прикутою головно до стану дівчинки, що перебувала нагорі.

Повернувся з пошуків Пол Маршал і дізнався про те, що сталося, від інспекторів. Він ходив з ними туди-сюди по терасі, по черзі частуючи їх цигарками із золотого портсигара. Коли розмова закінчилася, він поплескав старшого по плечу й немовби відпустив їх до їхніх справ, після чого зайшов у дім поговорити з Емілі Толліс. Леон провів лікаря нагору, той незабаром спустився й немовби виріс в очах усіх інших після професійної зустрічі з безпосереднім об’єктом їхніх турбот. Він теж навстоячки провів довгу розмову з двома чоловіками в цивільному, потім із Леоном і, нарешті, з Леоном і місіс Толліс. Перед тим, як піти, лікар підійшов і приклав таку знайому, маленьку суху руку до чола Брайоні, помацав їй пульс і залишився задоволений. Він узяв свій саквояж, але перш ніж вийшов, відбулася ще одна тиха нарада біля вхідних дверей.

Де була Сесилія? Вона трималася десь збоку, ні з ким не розмовляла, весь час курила, підносячи цигарку до губ швидким, жадібним жестом, потім із нервовою огидою відриваючи від рота. Або ж крутила в руках хусточку, міряючи кроками хол. За нормальних умов вона б узяла подібну ситуацію під свій контроль, прослідкувала б за опікуванням Лолою, заспокоїла матір, вислухала поради лікаря, консультувалася б з Леоном. Брайоні була поряд, коли Леон підійшов поговорити з Сесилією, а та відвернулася, не в стані нічим допомогти, навіть говорити не могла. Щодо мами, то вона, як не дивно, повністю давала собі раду в цій непростій ситуації, забувши про мігрень і про потребу усамітнення. Вона, фактично, наче виростала в міру того, як її старша донька замикалася в своєму нещасті. Були такі моменти, коли Брайоні, яку знову просили повторити свою історію чи певні подробиці, бачила, як сестра наближається, щоб усе чути, й дивиться на неї пекучими, непроникними очима. Брайоні починала боятися її й тулилася ближче до матері. Очі в Сесилії були запалено-червоними. Поки інші стояли групками й щось тихо обговорювали, вона збуджено ходила по кімнаті чи з однієї кімнати в іншу, щонайменше двічі виходила постояти надвір. Вона нервово перекладала хусточку з однієї руки в іншу, скручувала її між пальцями, розкручувала, зминала в кульку, перекладала в іншу руку, закурювала ще одну цигарку. Коли Бетті й Поллі почали розносити чай, Сесилія до нього навіть не доторкнулася.

Принесли звістку, що Лола, якій лікар дав снодійне, нарешті заснула, і ця новина викликала тимчасове полегшення. Усі, що нечасто траплялося, зібралися у вітальні й пили чай у повній виснаження тиші. Ніхто нічого не казав, але всі вони чекали на Робі. А ще з хвилини на хвилину очікували з Лондона містера Толліса. Леон і Маршал схилилися над картою маєтку, яку малювали для інспектора. Той узяв її, вивчив і передав своєму помічнику. Двох констеблів відправили приєднатися до тих, хто ще шукав П’єро й Джексона, а кілька поліцейських пішли до котеджу на випадок, якщо Робі прийде туди. Як і Маршал, Сесилія сиділа осторонь, на ослінчику біля клавесина. Один раз вона підвелася, щоб прикурити у брата, але головний інспектор підніс їй свою запальничку. Брайоні сиділа на канапі поруч із мамою, а Бетті й Поллі розносили чай. Брайоні не пам’ятала, що раптом підштовхнуло її. Дуже чітка й переконлива думка з’явилася нізвідки, і їй не треба було нікому нічого говорити чи питати дозволу в сестри. Остаточний доказ, повністю незалежний від її власної версії. Підтвердження. А й навіть інший, окремий злочин. Охнувши від власної здогадки, вона примусила здригнутися всіх у кімнаті й, підхопившись, мало не скинула чашку з чаєм із маминих колін.