Тому мало б бути дуже просто пройти трошки берегом, а потім по траві до самого храму. Проте вона знову завагалася і лишень дивилася, навіть не гукаючи близнюків. Біла будівля невиразно мерехтіла в пітьмі. Коли вона дивилася якраз на неї, та повністю розпливалася. Вона стояла метрах у тридцяти від храму, а трошки ближче, посеред вкритої травою галявинки був кущ, якого вона не пам’ятала. Точніше, пам’ятала, що він мав би бути ближче до берега. Дерева — ті, що вона бачила, — теж були не такими. Дуб був надто опуклим, в’яз — надто розлогим, вони ніби змовилися, щоб виглядати дивно. Коли вона простягла руку, щоб торкнутися парапету мосту, її налякала качка різким, неприємним криком із майже людськими інтонаціями. Це, ясна річ, крутий берег не давав їй зрушити з місця, а ще думка, що треба буде спускатися, і той факт, що нема в цьому особливої потреби. Але вона вже прийняла рішення. Вона пішла кругом, балансуючи на нерівній, порослій травою землі, лише внизу зупинилася, щоб витерти об плаття спітнілі руки.

Ішла вона просто до храму, пройшла сім чи вісім кроків і вже хотіла вигукнути імена близнюків, як раптом кущ, що був у неї на дорозі, — отой, що, як їй здавалося, мав бути ближче до берега, — почав перед нею розпадатися, чи розростатися, чи колихатися, а потім розділився надвоє. Він якось складно міняв форму, тоншаючи внизу, а з нього виростав півтораметровий чи й вищий стовп. Вона б, мабуть, відразу зупинилася, якби не була так абсолютно переконана, що це кущ і що вона спостерігає якісь фокуси пітьми й перспективи. Ще секунда, друга, ще кілька кроків, і вона раптом зрозуміла, що це не так. Тоді вона зупинилася. Вертикальний стовп — це чиясь постать, людина, яка зараз задкувала від неї і вже майже зникла серед ще темніших дерев. Темна пляма, яка залишилася на землі, теж була людиною, її обриси знову змінювалися, вона сіла й покликала її по імені.

— Брайоні?

Вона почула безпомічність у Лолиному голосі — це був той звук, який їй здався качиним криком, — і в одну мить Брайоні зрозуміла все. Її аж нудило від огиди й від страху. Більша постать знову з’явилася на краю галявини, обходячи її зліва направо й прямуючи до берега, звідки щойно спустилася Брайоні. Вона знала, що повинна допомогти Лолі, але не могла не стежити, як він швидко й без зусиль вибрався схилом нагору й розчинився на дорозі. Вона чула його кроки, коли він ішов у напрямку дому. Сумнівів у неї не було. Вона б могла його описати. Не існувало нічого, чого б вона не могла описати. Вона приклякла біля кузини.

— Лола. З тобою нічого не сталося?

Брайоні торкнулася її плеча, безуспішно пробувала намацати її руку. Лола сиділа, похилившись уперед, склавши руки на грудях, обнімаючи себе й тихенько розгойдуючись. Голос у неї був слабким і зміненим, наче їй заважала якась грудка, якийсь слиз у горлі, їй довелося відкашлятися. Вона нерозбірливо сказала:

— Пробач, я не… Пробач…

— Хто це був? — пошепки запитала Брайоні й, перш ніж та встигла відповісти, додала, з усіх сил намагаючись бути спокійною: — Я бачила його. Я бачила його.

— Так, — покірно сказала Лола, — так.

Удруге цього вечора Брайоні відчула приплив ніжності до кузини. Вони разом дивилися в обличчя жахам. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла на колінах, намагаючись обійняти Лолу й пригорнути її до себе, але тіло тієї було кістлявим і непіддатним, щільно схованим саме в себе, наче мушелька. Морська, черепашка. Лола обнімала себе й розхитувалася.

— Це був він, правда? — питала Брайоні.

Вона радше відчула грудьми, ніж побачила, як кузина кивнула, повільно, роздумливо. Можливо, від виснаження.

Минали секунди, і врешті Лола сказала тим самим слабким, покірним голосом:

 — Так. Це був він.

Брайоні раптом захотілося, щоб та назвала його ім’я. Задокументувати злочин, обрамити його прокляттям жертви, винести вирок злочинцю завдяки чарам імені.

— Лола, — прошепотіла вона, не в силах приховати дивного збудження, яке зараз відчувала. — Лола. Хто це був?

Розхитування припинилося. На острові стало дуже тихо. Не змінюючи позиції, Лола, наче прагнучи відсунутися, повела плечима, чи то знизала ними, чи то крутнула, аби звільнитися від співчутливого дотику Брайоні. Вона відвернула голову й дивилася кудись у порожнечу, в напрямку озера. Може, вона збиралася заговорити, розпочати довгу сповідь, де дала б вихід своїм почуттям, висловлюючи їх, і перейшла б від ступору до чогось, що нагадувало б одночасно жах і радість. Те, що вона відвернулася, могло б виявитися не відчуженістю, а виявом близькості, спробою взяти себе в руки й вилити свої почуття тій єдиній людині, до якої вона — так далеко від дому — начебто відчувала довіру й могла розказати їй усе. Можливо, вона вже набрала в груди повітря й відкрила рота. Але все це не мало ніякого значення, бо Брайоні вже готова була перервати її, і нагода ця буде втрачена. Так багато збігло секунд — тридцять? сорок п’ять? — і молодша дівчинка не могла більше стримуватися. Все збіглося. Це було її власне відкриття. Це було її оповідання, яке писалося само довкола неї.

— Це був Робі, правда?

Маніяк. Їй кортіло вимовити це слово.

Лола не сказала нічого й не поворухнулася.

Брайоні повторила ще раз, тепер вже без питальної інтонації. Як ствердження факту.

— Це був Робі.

Хоча Лола не повернулася, взагалі не поворухнулася, але було ясно, що щось із нею діється; шкіра почала випромінювати тепло, щось проковтнулося, наче якісь сухі спазми пробігли горлом.

Брайоні повторила ще раз. Просто сказала:

— Робі.

Десь далеко на озері щось гучно ляснуло по воді — скочила риба; звук був чіткий і самотній, бо вітер стих повністю. Нічого лячного не було зараз ні у верхівках дерев, ні в осоці. Нарешті Лола повільно повернулася обличчям до Брайоні.

— Ти бачила його, — сказала вона.

— Як він міг, — Брайоні аж застогнала. — Як він посмів.

Лола обхопила руками голі передпліччя й стиснула пальці.

Між тихо вимовленими словами були великі паузи.

— Ти бачила його.

Брайоні присунулася ближче й накрила Лолину руку своєю.

— Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед обідом, якраз після нашої розмови. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, навіть не знаю, що б він зробив…

Хоч вони були дуже близько одна від одної, виразів обличчя неможливо було розпізнати. Темний овал Лолиного обличчя взагалі нічого не виражав, але Брайоні відчувала, що Лола майже не слухає її, і це підтвердилося, коли та перервала: