— Непоганий букет, — сказав Тернер, добряче потягнувши з пляшки.

— Було в мертвого жабоїда.

Селянин і його коллі знову йшли за плугом. Троє солдатів підійшли до вирви, де стояв сильний запах кордиту. Діра в землі являла собою абсолютно симетричний перевернутий конус із гладенькими боками, наче земля була дбайливо просіяна й вирівняна граблями. Ніяких людських слідів, ні клаптика одягу, ні шматочка взуттєвої шкіри. Мати з дитиною випарували. Він затримався, щоб усвідомити цей факт, але капрали спішили й підганяли його, і незабаром вони вже приєдналися до тих, що брели дорогою. Зараз було легше. Машини стоятимуть, поки сапери не приведуть у село свої бульдозери. Хмара диму від нафти, що горіла, нависала попереду, як розгніваний батько. Високо в небі гули важкі бомбардувальники, постійний двосторонній потік, що рухався до цілей і назад. Тернеру спало на думку, що він, можливо, йде просто на бойню. Але всі інші теж ішли туди, і йому нічого більше не залишалося. Дорога, якою вони йшли, збочувала направо від димової хмари, на схід від Дюнкерка, до бельгійського кордону.

— Співаючі Дюни, — сказав він, пригадавши назву на карті.

— Мені подобається ця назва, — сказав Нетл.

Вони пройшли повз людей, які до крові порозтирали ноги й ледь рухалися. Солдат із кривавою раною в грудях напівлежав на старій тачці, яку штовхали його друзі. Сержант вів коня, через спину якого був перекинутий прив’язаний за руки й за ноги офіцер, непритомний чи мертвий. Якісь солдати їхали на велосипедах, більшість ішли по двоє, по троє. На велосипеді-тандемі проїхав зв’язківець із полку Шотландської легкої піхоти. Його закривавлені ноги безпомічно звисали по обидва боки, а педалі крутив пасажир на задньому сидінні, у якого були перебинтовані руки. Вздовж усієї дороги валялися шинелі, кинуті солдатами, яких діймала спека. Тернер уже переконав капралів не робити цього.

Вони йшли вже годину, коли ззаду почулися важкі ритмічні удари, наче цокання гігантського годинника. Вони озирнулися. На перший погляд здавалося, що якісь величезні двері летять до них плазом уздовж дороги. То був взвод Уельських гвардійців під командою молоденького лейтенанта — бійці йшли строєм із гвинтівками на плече. Вони пройшли форсованим маршем, дивлячись просто себе, високо закидаючи руки. Усі інші розступалися, пропускаючи їх. Часи були цинічними, але ніхто не наважився свиснути їм услід. Ця демонстрація дисципліни й згуртованості присоромила всіх. Тому вони відчули полегшення, коли гвардійці, промарширувавши, зникли з очей, а всі інші знов задумливо поплелися дорогою.

Загальна картина залишалася незмінною, деталі були тими самими, але всього стало більше: машин, бомбових вирв, руїн. Більше стало трупів. Ішов він по землі, але ось — він упіймав запах моря, що пронісся над пласкими, багнистими полями разом зі свіжим вітерцем. Цей односторонній потік людей, об’єднаних єдиною метою, невпинний самовдоволений рух літаків у небі, марнотратна хмара диму, яка вказувала їм шлях, породжували в його втомленій, але розбурханій свідомості давно забуті дитячі спогади про якесь свято, карнавал чи спортивні змагання, куди стікалися всі ці люди. З’явився спогад, який важко було з чимось пов’язати, як батько несе його на плечах під гору до місця, яке притягало всіх, яке викликало це всезагальне збудження. Як йому хочеться знову опинитися на тих плечах. Батько, який пропав безвісти, залишив після себе мало спогадів. В’язаний шалик, особливий запах, невиразні обриси вічно задуманої, дратівливої людини. Чи вдалося йому уникнути Великої війни, чи він загинув десь у цих місцях під чужим ім’ям? Можливо, він вижив. Ґрейс була впевнена, що він надто боягузливий, надто хитрий, аби потрапити до війська, але в неї були свої причини злоститися на нього. Тут майже кожен мав батька, який пам’ятав про північну Францію або був похований у цих місцях. Йому теж хотілося мати такого батька, живого чи мертвого. Колись давно, ще до війни, до Вондзворта він упивався своєю свободою творити власне життя, самому визначати свою долю з незначною лише допомогою Джека Толліса. Тепер він розумів, якою зарозумілою була та ілюзія. Позбавленою коренів, отже, марною. Він хотів мати батька і з цієї ж причини хотів сам бути батьком. Цілком природне бажання — бачачи стільки смертей, хотіти мати дитину. Природне, а отже, людське, і тим сильніше він хотів цього. Коли від болю кричать поранені, ти мрієш про затишний будиночок де-небудь, про звичайне життя, продовження роду, про сімейні узи. Він був оточений людьми, які йшли мовчки, заглиблені у власні думки про те, як вони змінять своє життя на краще, повні нових задумів. Якщо мене тільки мине ця доля… Ніхто ніколи не злічить їх, цих вигаданих дітей, зачатих у мріях на шляху до Дюнкерка, які пізніше стануть живою плоттю. Він відшукає Сесилію. Її адреса є на конверті у нього в кишені, поряд із віршем. Пустелю серця хай напоїть / Прозорий ключ води живої. І батька він також відшукає. Кажуть, вони добре дають собі раду із розшуком тих, хто пропав безвісти, ота Армія Спасіння. Прекрасна назва. Він розшукає батька або ж дізнається, як він помер — у кожному разі, він стане сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті в милі попереду, там, де з навколишніх полів піднімався сірий і жовтий дим, не побачили міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер на їхньому шляху не залишилося жодного вцілілого будинку, жодної стодоли. Разом із димом на них накочувати міазми гнилого м’яса — поле було вкрите трупами застрелених кавалерійських коней, сотнями трупів. Неподалік диміла ціла гора обмундирування й ковдр. Здоровенний молодший капрал із кувалдою в руках трощив друкарські машинки й мімеографи. На узбіччі стояли дві санітарні машини з відчиненими задніми дверима. Зсередини лунали стогони й крики поранених. Один із них безперервно вигукував, більше з люттю, ніж із болем: «Води! Дайте води!» Як і всі інші, Тернер пройшов мимо.

Натовп знову розбух. Перед самим мостом було перехрестя, і з боку Дюнкерка по дорозі, що бігла вздовж каналу, підійшла колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася скерувати на поле, де лежали коні. Проте війська, які текли через дорогу, примусили колону зупинитися. Водії тиснули на клаксони й голосно лаялися. Натовп напирав. Солдати, які стомилися чекати, вилазили з вантажівок. Пролунав крик: «Побережись!», і перш ніж хтось встиг озирнутися, підірвали цілу гору обмундирування. На людей, наче сніг, посипалися крихітні пластівці темно-зеленого сукна. Трохи ближче підрозділ артилеристів трощив молотами приціли й затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один із них плакав, розбиваючи свою гаубицю. На з’їзді на це ж саме поле капелан і його помічник поливали бензином ящики з молитовниками й Бібліями. Кілька солдатів бігли полем до звалища залишків продовольчого складу в пошуках цигарок і випивки. Коли звідти долинув вигук, ще кілька десятків полишили дорогу, щоб приєднатися до них. Якась компанія сиділа біля воріт ферми, приміряючи нові черевики. Тернера обігнав солдат із напханими щоками, несучи цілий ящик рожевого й білого зефіру. У ста метрах поодаль спалювали купу ґумових чобіт, протигазів і плащ-палаток, і їдкий дим оповивав колону людей, що проштовхувались до мосту. Нарешті вантажівки рушили й завернули на найбільше поле на південь від каналу. Військова поліція стежила за паркуванням, вирівнювала ряди, як розпорядники на сільському ярмарку. Вантажівки ставили поряд із напівгусеничними машинами, мотоциклами, транспортерами й польовими кухнями. Спосіб виведення машин з ладу був, як завжди, простий — куля в радіатор, а двигун працює, поки не заглухне.

Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами, коли до мосту ще було далеко.

— Вони тебе загребуть на фіг, друже, — сказав Тернеру Мейс. — Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.

Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.

— Не забувай, начальник, це твоя ліва, — сказав Нетл. — Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?

— Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.

Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.