— Вона живе одна, от і любить свою свиню. Тут усе ясно. Вона нам дуже вдячна. — Потім із підозрою запитав: — Ти нормально почуваєшся, начальник?

— Дякую, все чудово.

Розтерті пухирі на ногах боліли, вони кульгали в напрямку пляжу, маючи на думці розшукати Мейса й поділитися харчами й питвом. Нетл, однак, вважав, що оскільки це вони впіймали свиню, то цілком справедливо буде розпити зараз одну пляшку на двох. Його віра в Тернерову розсудливість була відновлена. Дорогою вони передавали пляшку з вином один одному. Навіть у густих сутінках видно було темну хмару над Дюнкерком. З протилежного боку вони тепер бачили спалахи гарматних залпів. Наступ на лінію оборони тривав по всьому периметру.

— Нещасні вилупки, сказав Нетл.

Тернер здогадався, що він говорить про солдатів, зібраних біля тимчасової канцелярії.

— Оборона довго не втримається, — сказав він.

— Нас просто зметуть.

— Тому краще потрапити завтра на корабель.

Тепер, коли спрага була втамована, на думці в них була вечеря. Тернер мріяв про тиху кімнату з квадратним столом, накритим зеленого лляною скатертиною, і щоб зі стелі звисала на шнурі французька фаянсова гасова лампа. А на дерев’яній дощечці розкладені хліб, сир, ковбаса, стоїть пляшка вина.

— Гадаєш, пляж справді найкраще місце для вечері? — запитав він.

— Нас там умить обдеруть, — погодився Нетл.

— Здається, я знаю, що нам потрібно.

Вони знову опинилися на вуличці за баром, якою тікали раніше. Роззирнувшись, помітили якісь постаті, що рухалися у напівтемряві на тлі останніх відблисків моря, а далеко за ними й трошки вбік — темнішу масу, можливо, натовпи людей на березі чи на траві між дюнами, можливо, самі дюни. Мейса й удень важко було б знайти, а зараз взагалі неможливо. Тому вони брели далі, шукаючи собі якогось місця. У цій частині містечка зібралися зараз сотні солдатів, багато з них тинялися по вулицях великими галасливими групами, співаючи, щось вигукуючи. Нетл знову сховав пляшку в наплічник. Без Мейса вони почувалися не такими захищеними.

Вони пройшли повз готель, який постраждав від бомб. Тернер подумав, чи не про готельну кімнату він оце недавно мріяв, Нетла ж заполонила думка розжитися якоюсь постіллю. Вони увійшли всередину через діру в стіні й обережно просувалися в темряві серед битої цегли й дерев’яних уламків, аж вийшли до сходів. Проте виявилося, що та сама думка прийшла в голову десяткам людей. Біля підніжжя сходів утворилася чимала черга, а згори проштовхувалися солдати з важкими, набитими кінським волосом матрацами. На верхній площадці — Тернер і Нетл бачили лише черевики й ноги до колін, які натужно човгали по підлозі, — починалася бійка з традиційними лайками й кулачними ударами. Раптом пролунав крик, і кілька солдатів скотилися по сходах на тих, що стояли внизу. Почувся сміх, прокляття, вояки почали підніматися, обмацуючи руки й ноги. Один так і не зміг піднятися, незграбно лежав на сходах ногами догори й хрипко, майже нечутно кричав, наче в страшному сні. Хтось підніс до його обличчя запальничку, і вони побачили вишкірені зуби й цяточки білої піни в куточках рота. Спину зламав, сказав хтось, але ніхто нічим не міг допомогти, і тепер одні переступали через нього з ковдрами й підголовними валиками, а інші штовхалися, щоб потрапити нагору.

Вони вийшли з готелю й знову рушили в протилежному від берега напрямку, туди, де жила стара жінка зі свинею. Електропостачання з Дюнкерка, напевне, було відрізане, але крізь щілини в деяких зашторених вікнах вони бачили жовте світло свічок і гасових ламп. На протилежному боці вулиці якісь солдати стукали в двері, але зараз і так ніхто б не відчинив. Саме тепер Тернер вирішив розповісти Нетлу, яке місце він обрав би для вечері. Щоб бути переконливішим, він навіть трошки прибрехав, додавши високі засклені двері, відчинені на балкон із кутою решіткою, обвитою старомодними гліциніями, і грамофон на круглому столику, накритому зеленою гарусною скатертиною, і перський килимок на підлозі. Чим довше він розказував, тим більшу мав певність, що ця кімната десь близько. Він творив її словами.

Нетл, прикусивши нижню губу, що надавало йому вигляду якогось добродушного спантеличеного гризуна, вислухав його до кінця й сказав:

— Я так і знав, курва мама, так і знав.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, напівзруйнований підвал якого нагадував велетенську печеру. Схопивши Тернера за кітель, Нетл потягнув його вниз по битій цеглі. Він обережно вів його через підвал у пітьму. Тернер знав, що це зовсім не те місце, але не мав сил опиратися незвичній Нетловій рішучості. Десь попереду з’явився вогник, потім другий, третій. Цигарки людей, які вже знайшли собі там притулок.

— Гей ви там, — пролунав голос. — Валіть звідси. Тут і без вас повно.

Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.

— Що там у вас таке?

— Овече молоко, — сказав Нетл. — Ще тепле. Хочеш?

Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.

— Ви брудні скотиняки, от ви хто.

Пролунав ще один голос, загрозливіший.

— Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.

Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.