— Як ви смієте, — тихо сказала вона. А тоді ще раз: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності однієї з моїх сестер.

— Прошу вибачення, сестро. Це просто вирвалося.

Сестра Драммонд зневажливо глянула в лоток.

— Порівняно з тими, хто потрапив до нас протягом останніх годин, авіаторе Янґ, ваші поранення несерйозні. Можете вважати себе щасливчиком. Тому виявіть хоч трошки відваги, гідної вашого мундира. Продовжуйте, сестро Толліс.

У тиші, яка запала після її відходу, Брайоні бадьоро сказала:

— Ну, що, продовжимо? Залишилося тільки сім. Коли все скінчиться, я принесу вам бренді.

На ньому проступив піт, він тремтів усім тілом, пальці, які він затиснув на металевому узголів’ї, аж побіліли, але поки вона витягала уламки, він не видав ні звуку.

— Знаєте, якщо хочете, можете кричати.

Але він не хотів ще одного приходу сестри Драммонд, і Брайоні добре розуміла його. Найбільший уламок вона залишила наостанок. Він не вийшов з першого разу. Вояк сіпнувся всім тілом, щось засичав крізь стиснуті зуби. За другим разом уламок вийшов із тіла на п’ять сантиметрів. Вона витягла його весь лише з третьої спроби і показала йому — закривавлений десятисантиметровий сталевий стилет із щербатими краями.

Він зачаровано дивився на нього.

— Помийте його, сестричко. Я заберу його додому.

Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.

Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.

— Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.

Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих карих очах. Що ви зі мною зробили? Спілкуватися він міг лише тихеньким «а-а-а» десь із глибин горла, слабким розгубленим стогоном.

— Незабаром ми підлікуємо вас, — весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.

От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:

— Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.

Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:

— Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.

Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку — того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.

За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?

— Незабаром ми підлікуємо вас, — збрехала вона знову.

Вона почала обгортати його обличчя чистим бинтом, змоченим у формаліні. Коли вона вже зашпилювала бинт, він видав отой свій сумний звук.

— Принести грілку?

Він похитав головою і знову видав той же звук.

— Вам незручно?

— Ні.

— Води?

Він кивнув. Від губ залишався лише малесенький куточок. Вона вставила туди носик маленького чайничка й злегка перехилила його. З кожним ковтком він морщився, що в свою чергу спричиняло страшні болі навкруг відсутніх м’язів обличчя. Він вже не міг цього терпіти, але коли вона забрала чайничок, він потягнувся за ним рукою. Він хотів ще. Краще біль, ніж спрага. І так воно тяглося багато хвилин — він не витримував болю, але йому потрібна була вода.

Вона б посиділа з ним, але весь час була якась робота, чи то сестра потребувала допомоги, чи кликав з ліжка хтось із солдатів. У неї якраз була маленька перерва, коли поранений, який виходив з наркозу, обблював їй коліна, і треба було шукати чистий халат. Вона була здивована, коли з вікна в коридорі побачила, що надворі вже темно. П’ять годин минуло від часу, коли вони повернулися з парку. Вона зав’язувала халат біля комірки з білизною, коли надійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що саме змінилося — та ж сама дистанційованість, безапеляційні розпорядження. Можливо, якесь взаєморозуміння перед лицем нещасть проглядало за цією самодисципліною.

— Сестро, підіть допоможіть надягти пакети Беньяна на руки й ноги капрала Макінтайра. Решту тіла протрете таніном. Якщо виникатимуть труднощі, звертайтеся одразу до мене.

Вона відвернулася, щоб дати розпорядження іншій санітарці. Брайоні бачила, як капрала принесли в палату. Він був одним із тих солдатів, яких залила палаюча нафта на потопаючому поромі біля Дюнкерка. З води його витягнув есмінець. Густа нафта пристала до шкіри й спалила живу тканину. На ліжко поклали обгорілі людські залишки. Вона вважала, що він нізащо не виживе. Важко було навіть знайти вену, щоб уколоти морфій. Протягом останніх двох годин вона вже допомагала двом іншим санітаркам підняти його, щоб підкласти судно, і він кричав від першого ж дотику їхніх рук.