Нові поранені поступали щодня, але вже не таким потоком. Система все внормувала, і тепер у кожного було своє ліжко. Поранених готували до операцій у підвальних операційних. Пізніше більшість хворих відправляли на поправку у віддалені госпіталі. Смертність була високою, проте для стажисток це вже не було драмою — звичайна рутина: відгороджується ширмою священик, який молиться біля померлого, покійника накривають простирадлом, кличуть санітарів, перестилається ліжко. Як швидко мертві зливаються один з одним, і лице сержанта Муні стає лицем рядового Ловелла, а їхні смертельні поранення плутаються з пораненнями інших солдатів, імена яких вже й не пригадуються.

Тепер, коли Франція була переможена, вважалося, що незабаром почнуться бомбардування й обстріли Лондона. Ніхто без потреби не повинен був залишатися в місті. Вікна нижніх поверхів додатково обкладали мішками з піском, цивільні підрядники на дахах перевіряли міцність коминів і бетонування слухових вікон. Відбувалися різноманітні тренування з евакуації палат, коли багато кричали й свистіли у свистки. Були й протипожежні тренування, і збори по тривозі, і одягання протигазів на непритомних пацієнтів і на тих, хто не міг рухатися. Сестрам нагадували, що спершу вони самі повинні одягти протигази. Сестра Драммонд вже не тероризувала їх. Тепер, коли вони звикли до крові, вона вже не розмовляла з ними, як зі школярками. Коли вона їх інструктувала, тон у неї був холодний, професійно нейтральний, і це їх тішило. За таких нових обставин Брайоні відносно легко вдалося помінятися вихідними з Фіоною, яка великодушно пожертвувала суботою, погодившись на понеділок.

Через адміністративну плутанину деякі солдати залишалися на поправку в госпіталі. Як слід відіспавшись, звикнувши знову до регулярного харчування й набравши навіть якусь вагу, вони робилися похмурими й дратівливими, навіть ті, котрі мали неважкі поранення. Переважно це були піхотинці. Вони лежали на ліжках, курили, мовчки втупившись у стелю, прокручували в пам’яті недавні події. Або збиралися невеличкими бунтівними групками й розмовляли. Вони були огидні самі собі. Деякі з них розповідали Брайоні, що навіть ні разу не вистрілили. Але в основному вони були злі на «штабну сволоту», на своїх власних офіцерів, які кинули їх під час відступу, на французів, які здалися без бою. Вони були озлоблені вихвалянням у газетах «чудесної евакуації» і героїзму команд маленьких човнів.

— Клята м’ясорубка, — чула вона їхні бурмотіння. — Засрані ВПС.

Деякі солдати навіть поводили себе вороже й відмовлялися приймати ліки, не бачачи ніякої різниці між генералами й медсестрами. Як на них, то всі вони — тупоголове начальство. Доводилося кликати сестру Драммонд, щоб привести їх до тями.

В суботу вранці Брайоні вийшла з госпіталю о восьмій, навіть не поснідавши, й пішла вгору за течією правим берегом річки. Коли вона проходила біля воріт Ламбетського палацу, повз неї проїхали три автобуси. Усі таблички, що вказували маршрути, були зараз порожніми. Щоб заплутати загарбників. Це, однак, не мало жодного значення, бо вона й без того вирішила йти пішки, їй нічим не допомогло, що вона запам’ятала назви декількох вулиць. Усі таблички з назвами теж були зняті або замазані. Вона туманно пам’ятала, що треба пройти декілька миль вздовж річки, а тоді повернути ліворуч, тобто на південь. Більшість планів і карт міста були, згідно з наказом влади, конфісковані. Їй врешті-решт вдалося позичити ламку й крихку карту автобусних маршрутів 1926 року. Та була вже цілком протерта на згинах, якраз уздовж того шляху, який вона мала намір обрати. Розгортання загрожувало ризиком розірвати її на шматки. А ще її непокоїло враження, яке вона справлятиме. В газетах друкувалися історії про німецьких парашутистів, переодягнених медсестрами й монашками, які проникають у міста й розчиняються серед населення. Впізнати їх можна по картах, у які вони час від часу заглядають; у разі розмови — по надто бездоганній англійській мові, а ще по тому, що вони не знають популярних дитячих віршиків. Пригадавши все це, вона вже не могла не думати про те, як підозріло виглядає. Їй здавалося, що форма захищатиме її, коли вона мандруватиме незнайомою територією. Натомість вона виглядала, як шпигунка.

Ідучи проти руху транспорту, вона спробувала пригадати всі дитячі віршики, які пам’ятала. Дуже мало було таких, які вона могла розказати від початку до кінця. Перед нею рознощик молока зліз із підводи, щоб підтягти посторонки. Коли вона наблизилася, він щось бурмотів до своєї коняки. Зупинившись біля нього й ввічливо кахикнувши, Брайоні на мить пригадала старого Гардмена з його двоколкою. Усі, кому сьогодні, скажімо, сімдесят, були в її віці в тисяча вісімсот вісімдесят восьмому. То був час коней, принаймні на вулицях, і старі люди не бажали, щоб він кінчався.

Коли вона запитала в нього дорогу, він довго й плутано, але достатньо доброзичливо пояснював їй, куди йти, куди повертати. То був великий чоловік із пожовклою від тютюну сивою бородою, який мав проблеми з аденоїдами, тому слова зливалися одне з одним через постійне гудіння глибоко в носі. Рукою він показав їй дорогу, що вела ліворуч, під залізничний міст. Брайоні подумала, що ще надто рано звертати від ріки вбік, але йдучи, відчувала, що він дивиться їй услід, і подумала, що було б неввічливо знехтувати його поясненнями. Можливо, дорога ліворуч скорочувала шлях.

Її дивувало, що вона така незграбна й нерішуча після всього, що бачила й пізнала. Вона відчувала себе безпорадною, неспокійною, опинившись тут на самоті, відірвана від своєї групи. Місяцями вона жила затворницьким життям, кожна година якого була визначена розкладом. Добре знала своє скромне місце у відділенні. В міру того як зростала її професійність, вона дедалі охочіше сприймала накази, виконувала всі встановлені процедури й перестала думати самостійно. Давно вже вона нічого не робила з власної волі, аж від отого тижневого перебування на Примроз-Гілл, коли вона друкувала свою повість, і якою ж дурненькою здавалася зараз її тодішня схвильованість.

Вона саме проходила під мостом, коли над головою проїхав поїзд. Громоподібний ритмічний гуркіт пронизав її до самих кісток. Метал, що проноситься й гуркотить по металу, величезні, скріплені болтами металеві плити десь у темряві високо над нею, загадкові двері, втоплені в цегляний мур, могутні чавунні труби, закріплені іржавими кронштейнами, по яких тече невідомо що — всі ці жахливі вигадки належали расі надлюдей. Сама ж вона лиш протирала підлоги й робила перев’язки. Чи їй справді стане сил на цю подорож?