Пакети Беньяна — то були великі целофанові контейнери. Вражені руки й ноги плавали всередині, підтримувані фізіологічним розчином, який повинен був мати чітко визначену температуру. Відхилення навіть на один градус було неприпустимим. Коли Брайоні підійшла, одна з практиканток вже готувала свіжий розчин на примусі, який стояв на каталці. Пакети треба було часто міняти. Капрал Макінтайр лежав на спині під пологом, бо навіть найменший доторк простирадла до шкіри був нестерпним. Він весь час жалібно просив води. Хворі з опіками завжди були дуже збезводнені. Губи в нього надто постраждали, надто розпухли, язик був надто обпечений, щоб поїти його через рот. Фізіологічний розчин у крапельниці весь витік. Голка не трималася в пошкодженій вені. Старша санітарка, якої вона раніше ніколи не бачила, закріпляла на стояку новий флакон. Брайоні приготувала в мисці розчин таніну й взяла жмут вати. Вона вирішила, що почне з капралових ніг, аби не заважати санітарці, яка саме обмацувала його почорнілу руку, шукаючи вену.

Санітарка, однак, запитала:

— Хто вас прислав сюди?

— Сестра Драммонд.

Санітарка говорила уривчасто, не відводячи очей від хворого.

— Йому дуже погано. Я не хочу, щоб із ним щось робили, поки я не введу гідрат. Знайдіть собі якусь іншу роботу.

Брайоні так і зробила. Вона не знала, скільки минуло часу — можливо, десь аж під ранок її послали за свіжими рушниками. Біля дверей до кімнати чергових вона побачила ту санітарку, яка тихенько плакала. Капрал Макінтайр помер. На його ліжку вже лежав хтось інший.

Стажистки й студентки другого року працювали вже дванадцять годин без відпочинку. Інші курсистки й старші санітарки теж продовжували працювати, і ніхто вже не пам’ятав, скільки часу вони провели в палатах. Пізніше Брайоні відчула, що все попереднє навчання було лише корисною підготовкою, особливо в плані слухняності, але всьому, що вона зрозуміла про догляд за хворими, вона навчилася тієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спершу це її вражало, проте не минуло й години, як вона вже звикла. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів дивував і навіть обурював її. Вояки, які поверталися в палати після ампутацій, немовби відчували потребу жахливо жартувати. Чим я тепер дам копняка своїй старій? Були виявлені всі секрети тіла — кістки, що стирчали з живої плоті, блюзнірські погляди на кишки чи на зоровий нерв. З цієї нової, потаємної перспективи вона засвоїла одну просту, цілком очевидну річ, яку завжди знала, та й усі це знали: що людина, попри все інше, є матеріальним об’єктом, який легко зламати й непросто полагодити. Вона максимально, як ніколи більше, наблизилася до поля бою, бо з кожним пораненим, якому вона допомагала, відкривалося щось дуже суттєве — кров, мазут, пісок, бруд, морська вода, кулі, шрапнель, моторне мастило, і запах пороху, і вогка, пропотіла польова форма, в кишенях якої зберігалися прогірклі шматки їжі й розмоклі крихти батончиків «Амо». Часто, коли вона вкотре вже поверталася до рукомийника з високо підвішеними кранами й бруском соди, їй доводилося вимивати з-поміж пальців морський пісок. Вона й інші стажистки з її групи усвідомлювали одна одну лише як медсестер, не як подруг: вона ледь-що помітила, що однією з дівчат, які допомагали підняти капрала Макінтайра на судно, була Фіона. Часом, коли солдатові, за яким доглядала Брайоні, дуже боліло, її охоплювала якась безособова ніжність, яка відчужувала її від страждань, і вона могла виконувати свою роботу швидко й без страху. Саме тоді вона збагнула, чим може бути догляд за хворим, і прагнула здобути відповідну кваліфікацію, отримати це посвідчення. І вона уявляла, що зможе відмовитися від своїх письменницьких амбіцій і віддати цій справі все життя взамін за такі моменти піднесеної, всеохопної любові.

Десь близько пів на четверту ночі їй сказали розшукати сестру Драммонд. Та з власної ініціативи якраз застилала якесь ліжко. До цього Брайоні бачила її в мийці. Здавалося, що вона перебуває одночасно всюди, беручись до будь-якої роботи. Брайоні машинально почала їй допомагати.

Наскільки я пам’ятаю, — сказала старша сестра, — ви трошки говорите французькою.

— В межах шкільної програми, сестро.

Та показала головою в дальній кінець палати.

— Бачите, отам у кінці ряду сидить солдат. Там важка операція, але маску можна не одягати. Знайдіть стілець, посидьте біля нього. Потримайте за руку, поговоріть з ним.

Брайоні мало не образилася.

— Але я не втомилася, сестро. Чесно.

— Робіть те, що вам сказано.

— Добре, сестро.

Він виглядав років на п'ятнадцять, але в його картці вона прочитала, що вони ровесники, вісімнадцятирічні. Він сидів, підпертий кількома подушками, спостерігаючи за метушнею навколо з якоюсь відстороненою дитячою зацікавленістю. Важко було сприймати його як солдата. У нього було гарне обличчя з тонкими рисами, темні брови, темно-зелені очі, м’які повні губи. Лице в нього було білим і якось незвично блищало, а очі хворобливо світилися. На голові була велика пов’язка. Коли вона принесла стілець і сіла, він усміхнувся, наче чекав її, а коли вона взяла його за руку, він, схоже, не здивувався.

— Te voil`a enfin.[24] — Французькі голосні, що вимовлялися через ніс, звучали мелодійно, але вона ледь-що розуміла їх. Його рука на дотик була холодною і слизькою.

— Сестра попросила мене, — сказала вона, — піти трошки поговорити з тобою. — Не знаючи відповідного слова, вона переклала «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже добра. — Потім він підняв голову й додав: — Хоча вона завжди була такою. У неї все гаразд? Чим вона зараз займається?

В його очах було стільки дружелюбності, стільки шарму, стільки хлоп’ячого бажання здобути її прихильність, що вона не могла не відгукнутися на це.

— Вона також медсестра.

— Ах, звичайно. Ти ж мені вже казала. Вона все ще щаслива? Вона вийшла за того хлопця, якого так сильно любила? Знаєш, я не пам’ятаю її імені. Сподіваюся, ти пробачиш мені. Після поранення в мене дуже погана пам’ять. Але кажуть, вона скоро повернеться. Як його звали?

— Робі. Але…

— І вони зараз одружені й щасливі?

— Ну, я сподіваюся, що невдовзі так станеться.

— Я так радий за неї.

— Ти не сказав, як тебе звуть.

— Люк. Люк Карне. А тебе?

Вона якусь мить вагалася.

— Толліс.

— Толліс. Дуже гарно. — Він вимовив так, що справді було гарно.

Він відвернувся від неї і почав розглядати палату, повільно крутячи головою, тихо зачудований. Потім заплющив очі, став щось безладно, ледь чутно говорити. Її словниковий запас був замалим, вона не вловлювала всього. Почула лиш: «Рахуй їх повільно, по руці, на пальцях… мамин шалик… вибираєш колір і вже повинен з ним жити».

На кілька хвилин він замовк. Сильніше стиснув їй руку. Коли він знову заговорив, очі в нього лишалися заплющеними.