— По-третє, він покликаниі дарувати взаємну згоду, поміч і втіху, яку одне має діставати від іншого…

Вона відчула, як на неї накочують спогади, дражливі подробиці, наче висипка, наче бруд на шкірі: заплакана Лола, яка заходить до неї в кімнату, її зап’ястя, вкриті синцями й саднами, подряпини на плечах у Лоли й у Маршала на обличчі; Лолине мовчання в темряві біля озера, коли та дозволила своїй серйозній, смішній, такій «правильній» молодшій кузині, яка не здатна була відрізнити справжнього життя від вигаданих нею історій, дати злочинцю можливість уникнути покарання. Бідолашна, самозакохана й уразлива Лола з її прикрашеною перлами бархаткою і запахом трояндової води, яка прагнула позбутися останніх заборон дитинства, яка рятувала себе від принижень тим, що закохалася — або вмовила себе, що закохалася, і яка не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні настояла на тому, що вона сама і розповість, і обвинуватить. І що ж то за щастя для Лоли — яка, ледве вийшовши з дитячого віку, була силою позбавлена невинності — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— Тому, якщо хтось може вказати якусь переконливу причину, чому ці двоє не можуть бути поєднані в законному шлюбі, нехай або говорить зараз, або ж нехай мовчить тоді довіку.

Невже це справді відбувається? Невже вона дійсно підводиться на слабких ногах, з порожнім, схопленим судомою животом і завмираючим серцем, і виходить зі свого ряду, щоб опинитися в центрі проходу, і викладає свої аргументи, свої праведні причини відважним, твердим голосом, наближаючись у своєму чіпці й капюшоні, як Христова наречена, до олтаря, до священика з роззявленим ротом, якого ніхто ніколи не перебивав протягом усієї його довгої кар’єри, до парафіян з вивернутими шиями й до напівобернених поблідлих молодих? Вона не планувала цього, але запитання з молитовника, яке вона зовсім забула, виявилося дуже провокаційним. А що їй, власне кажучи, заважає? Ось її шанс публічно висловити свій особистий біль і очиститися від усього недоброго, що вона зробила. Перед олтарем найрозсудливішої у світі церкви.

Проте подряпини й синці давно вже загоїлися, а всі її власні твердження в ті часи були зовсім протилежними. І наречена не виглядала жертвою, і батьки дали їй свою згоду. І навіть більше — ще б, шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона має задоволено потирати руки. А те, що Пол Маршал, Лола Квінсі й вона, Брайоні Толліс, мовчазно змовившись, обманом відправили невинну людину в тюрму? Але слова, на підставі яких його звинуватили, були її власними, зачитаними вголос від її імені на виїзній сесії суду. Покарання вже відбуто. Борг заплачено. Вирок залишився в силі.

Вона лишилася сидіти, покірно схиливши голову, лише серце билося швидше, і мокрими стали долоні.

— Я вимагаю і закликаю, щоб ви обоє відповіли, як відповідатимете, коли надійде день Страшного суду і все потаємне в людських серцях відкриється: якщо комусь із вас відомі перешкоди, котрі не дозволяють вам поєднатися в законному шлюбі, визнайте їх зараз.

За будь-якими підрахунками, до судного дня залишається ще дуже багато часу, а до тих пір правда, яку знали передовсім тільки Маршал і його наречена, впевнено оточувалася стінами мавзолею їхнього шлюбу. Там, у пітьмі, вона надійно зберігатиметься ще довго після того, як помруть усі, кого це стосується. І кожне слово церемонії було ще однією цеглиною тих стін.

— Хто віддає цю жінку в дружини цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл квапливо пройшов уперед, прагнучи, безсумнівно, чимшвидше покінчити зі своїми обов’язками й не зволікаючи повернутися знову в сховище коледжу Всіх душ в Оксфорді. Намагаючись почути хоч якусь нотку сумніву в голосах молодих, Брайоні прислухалася, як Маршал, потім Лола повторюють за священиком слова. Голос нареченої був солодким і впевненим, Маршал же гудів, наче йому все було байдуже. Як обурливо, як сластолюбно прозвучали перед олтарем її слова: «Присягаюся належати тобі тілом і душею».

— Помолімося.

І сім голів, які виднілися над спинками сидінь у перших рядах, похилилися, а священик зняв окуляри в черепаховій оправі, задер підборіддя й, заплющивши очі, звернувся до небесних сил втомленим, сумним, монотонним голосом:

— О предвічний Господь наш, Творець і Спаситель роду людського, який дарує божественну милість і вічне життя, пошли своє благословення рабам Твоїм — цьому чоловікові і цій жінці…

Остання цеглинка стала на місце, коли священик, знову одягти окуляри, вимовив урочисту формулу — «оголошую вас чоловіком і дружиною» — і звернувся до Святої Трійці, на честь якої була названа його церква. Потім були ще молитви, псалом, «Отче наш», тоді ще одна довга, в якій низхідна інтонація прощальних слів позначила меланхолійний фінал.

— … Дарує вам милість свою в щедрості своїй, очистить вас від гріхів і благословить вас, щоб були ви Йому віддані тілом і душею і жили разом в любові й злагоді до кінця днів ваших.

Тут же каскад бурхливих органних тріолей обрушився згори, наче конфеті, і священик обернувся, щоб провести молодих до виходу, а шестеро родичів рушили за ними. Брайоні, яка стояла на колінах, вдаючи, що молиться, підвелася й повернулася обличчям до процесії, що саме наближалася. Священик наче поспішав кудись і випередив усіх інших на кілька метрів. Глянувши ліворуч і побачивши молоденьку медсестру, він лагідним поглядом і легеньким уклоном виразив і привітність, і зацікавленість. Потім пройшов уперед, щоб широко відчинити великі двері. Навскісні промені сонця сягнули місця, де вона стояла, освітивши її обличчя і головний убір. Вона хотіла, щоб її бачили, але ж не так виразно. Тепер її вже не можна не помітити. Лола, яка була ближче до Брайоні, порівнялася з нею, і їхні погляди зустрілися. Фата вже була піднята. Ластовиння зникло, але в цілому вона не дуже змінилася. Лиш трошки вища, можливо, гарніша, з м’якшим і круглішим обличчям, а брови безжально вищипані. Брайоні просто дивилася. Вона лиш хотіла, аби Лола знала, що Брайоні була тут, і гадала, чому. Сонце заважало Брайоні дивитися, але вона помітила, як на якусь мить зморщечка незадоволення з’явилася на обличчі нареченої. Потім вона міцно стулила губи, подивилася просто себе — і рушила далі. Пол Маршал теж бачив її, але не пізнав, так само як тітка Герміона й дядечко Сесіл, які не бачили її вже багато років. Зате близнюки, які йшли позаду в злегка приспущених штанях від шкільної форми, зраділи, побачивши її, мімікою виразили жах від вигляду її одеж і почали блазнювати, закочувати очі, позіхати, поплескуючи себе долонями по відкритих ротах.

А потім вона залишилася в церкві сама, і ще невидимий органіст, який продовжував грати вже для власного задоволення. Все скінчилося надто швидко, і нічого певного не було досягнуто. Вона й далі стояла на тому самому місці, почуваючи себе вже якось глупо, не відчуваючи бажання виходити надвір. Денне світло й банальність сімейних балачок неминуче розвіють те враження, яке вона створила своєю примарною появою. А ще вона побоювалася зустрічі віч-на-віч. Та й як вона, ніким не запрошувана, пояснюватиме дядькові й тітці свій прихід? Вони можуть образитися або — ще гірше — не образяться й почнуть кликати її на якийсь нестерпний сніданок у готелі, і містер і місіс Маршал аж кипітимуть від ненависті, а Герміона не в змозі буде приховати свою нехіть до Сесіла. Брайоні зволікала ще кілька хвилин, роблячи вигляд, що слухає музику, а тоді, роздратована власною малодушністю, поспішно вийшла з церкви. Священик вже відійшов метрів на сто, спішив кудись, розмахуючи руками. Молодята сиділи в «ролс-ройсі», Маршал за кермом, якраз здавав назад, щоб розвернутися. Вона була впевнена, що вони бачать її. Коли він перемикав швидкість, пролунав металевий скрегіт — можливо, добрий знак. Машина рушила, і через бічне вікно вона побачила білу Лолину постать, яка тулилася до руки водія. Щодо родичів, то ті вже позникали поміж деревами.