Розгублено стоїть Сергій.

ДІЯ ДРУГА 

Сценою у промені прожектора йде Сергій. Зупиняється. Дивиться в темряву.

Сергій. Вітька?

Одразу з'являється другий промінь. У ньому Вітька.

Вітька. Ну?

Сергій. Привіт.

В і т ь к а {у тон йому). Привіт.

Сергій. Чому це ти такий дивний? (Ніби згадавши.') Чому не заходиш?

В і т ь к а. А що, можна вже?

С е р г і й. Не зрозумів.

Вітька. Та щоб не нав'язуватись.

Сергій. А-а... (Виправдовуючись.) Ну, ти ж знаєш. Я зайнятий...

В і т ь к а. Я теж.

Сергій (досить-таки жорстко). Чим же це ти зайнятий? До іспитів готуєшся?

Вітька. Так. До іспитів. І терпіти не можу, коли зі мною розмовляють таким тоном. Ти втямив? Я багато чого пробачав тобі, поки ми дружили...

Сергій. Хіба ми сварилися? Ви що всі, з глузду з'їхали?

В і т ь к а. А ти не з'їхав?

Сергій. Я?!

Вітька. Ти! Ти! Ти гадаєш, усі кругом з'їхали з глузду, а ти один яким був, таким лишився? Чи нам усім захоплюватись тобою треба? Квіти дарувати? На «біс» викликати? Гордість школи! Надія століття!

Сергій. А-а, он воно що. Медалька моя тебе сну позбавила? Мучить тебе, так? А ти що хотів, щоб я з тобою вулицями тинявся та винище жер? Та інший на твоєму місці радий був би. Вболівав би.

Вітька. А-а, душевний який! А ти за мене вболіваєш? Тобі до мене і діла нема. А мені і не треба. На дідька мені твої вболівання. Зате я медалей не випрошую. І мій батя, алкаш, у школу не побіжить за мене просити.

С е р г і й. Ти що, збожеволів? Про що ти?

В і т ь к а. Не знаєш, ні? Не здогадуєшся, чого тобі п'ятірки ставлять?

С е р г і й. А що, тобі п'ятірки ставити? {Пауза.) Про що це ти?

В і т ь к а. Не знаєш. Маленький. Нетямущенький. То я можу сказати.

С е р г і й. Та про що ж це ти'? Що ти вигадуєш?

Вітька. Чорт тебе знає. Може, й справді... Але ж не може бути... Та яке моє діло! Роби як знаєш. Сергій. Про що ти, Вітько? Ну?

В і т ь к а. Ну гаразд. Оце чув я нещодавно одну цікавень-ку розмову.

Сергій. Яку?

Вітька. Коротше, так. Позавчора у нашого класу була консультація з фізики...

Сергій. Була.

В і т ь к а. А я проспав. Ну, думаю, піду завтра, тобто вчора вже, у десятий «а». Мені-то воно все одно ні до чого, але щоб фізик пику мою побачив. Усе ж таки йому приємно. Ну, скінчилась консультація, всі пішли, а ми з Олькою залишилися. Я її попросив задачку пояснити з білета. Ну, не пояснити, а переписати. Я кажу. «Тобі ж байдуже, де вчити — вдома чи в класі, то сиди й учи, а я поки скатаю». Мені воно, звісно, усе одно, але якщо раптом на іспиті її витягну — фізику приємно буде. А вона: «Я їсти хочу». Я збігав у буфет і купив їй булоч7 ку. І соку приніс. Ну й сидимо: я на першій парті біля стіни, а вона на другій. Так от, приніс я їй соку...

Згасає світло, лишається тільки коло, освітлене прожектором. У колі — дві парти. Перша — вільна. На другій — схилилася над книжкою О л я. Вбігає Вітька з булочкою.

Вітька. Хух! Ледве вблагав. Буфет уже закрився.

О л я. Неправда. Він тепер до двох працює.

В і т ь к а. Ну от, не можна вже й ціну собі набити. їж, благодійнице. Поправляйся! {Ставить стакан на парту.)

О л я {вся поринула у фізику). М-гу. Дякую! {Не відводячи погляду від книги, відкушує від булочки.)

Вітька. Може, випити хочеш? То я змотаюсь у гастроном.

О л я {піднімає голову). Ти що, здурів?

Вітька. Жартую я, жартую, ну. Серйозна яка.

О л я. Жарти ж у тебе. Он я зошит тобі поклала. {Показує на першу парту. Знову схиляється над книгою.)

Вітька. Спасибі. Спасибі, рідна. Виручила. {Сідає за парту.) Олько!

О л я. Що?

В і т ь к а. От я давно хотів у тебе запитати. Чому ти весь час уроки готуєш?

О л я. Чому весь час? Коли треба, тоді й готую.

В і т ь к а. Ну, чому ти завжди, коли треба, готуєш?

О л я. А що ж — як ти? Коли на думку спаде?

В і т ь к а. Звичайно. Адже так краще. Хочеш — роби, хочеш — не роби. Це виховує почуття незалежності. Ми й так багато від чого залежимо. Від батьків, учителів...

О л я. От і видно, що ти нічого не розумієш. Схопиш ти, наприклад, двійку. Вдома гризуть, у школі гризуть. Настрій поганий. А так — усе приготував, отримав свою п'ятірку чи четвірку і роби що хочеш. Ніхто тобі й словом не дорікне.