Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:

– Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.

Сказавши, піп сів.

– А що ж ви мені, батюшко, скажете?
– питаю його.

– Та що ж! Воно б і можна...

– Можна?

– Можна, да вже другий на тому місці...

– Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..

– Аякже! Обіщався - сього відрікатись не можу!

– Та як же другий?

– Попадин небіж трапився - у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.

– Чого ж мені, батюшко, ждати?

– Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.

– А як другий небіж трапиться?

Він взявся за бороду і подумав.

– Ні, - каже, - ні, другого небожа в неї нема.

Трохи помовчали. Далі піп питає мене:

– Де твій рід і який твій рід?

Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові - зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю - важко ступала, очі чорні, бистрі - так вона їми і впивалася в християнина.

Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців - превелика, мабуть, хазяйка в домі.

– А вже оженився?
– питає вона мене.

– Ні ще, - кажу їй.

– А ти звідки? Де рід твій? Який?

– Я з Савлуківки.

– А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!

– Та я буду хутко женитись.

– А є вже на прикметі в вас?

– Є, - кажу, - в мене на прикметі.

– От як! А хто се така?

Я кажу.

– А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала - молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся - се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах - так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?

– Дочка доброго здоров’я, - кажу.

– Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.

Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни - аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:

– Се мої дочки - маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря - втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася - третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...

Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок - і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.

– Ну, йдіть собі, - каже вона дочкам.

Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:

– Чи вподобали моїх дочок?

– Аякже! Дуже гарні в вас дочки!

– А яку краще од усіх вподобали?

– Усі, - говорю їй, - усі в вас дочки гарні.

– А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?

– Сама найменшичка - що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.

Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.

– Ви хочете на дяка стати?
– спитала мене попадя, узявшись у боки.