– Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...

– Се не батюшкове діло, - перебила.

Батюшка кашлянув, - мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.

– В нас сім дочок на відданні, - промовила попадя.
– Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку - і місце ваше буде.

– Та я вже заручений, - кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.

– Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...

– То прощайте, - кажу, - дякувати вам за ласку і добрість вашу!

– Щасливо!
– одказує попадя.
– Як роздумаєтесь, то приходьте.

– Прощайте, батюшко, - говорю попу.

– Бувай здоров, - прощається піп, - кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, - думаю, - коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню - тоді я заснув.

А прокинувся - голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго - сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав - далі вже не пам’ятаю, що було, - кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

– А що?
– спитав я в Лукаша.

– Та, слава Богу, - одказує він мені, - видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, - мені хотілось якнайхутче у Терни - там ради пошукать...

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.

Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.

– Здорові були!

– Звідки Господь приніс, милості просимо!
– говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.

– Я, - каже, - з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.

– Що се сталося?
– питаю.
– Що там таке?

– Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.

– І дуже слабий?

– Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.

– Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?

– А се ж я затим і прийшов до вас.

– Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.

– Вмер, то й вмер. Усі вмирають, - се вже відома річ, - чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.

– А що, Гапко, - питаю, - чи живий ще?

– Де там, голубе мій, - одказує плачучи.
– Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.

– А Марта?

– Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.

– Яка? Звідки?

– Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо - не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива - крий Боже!