Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі; пригадалося те першеє: мандрівочка веселая, так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав: «Пригадуй! пригадуй! пригадуй!» - «Дарма, дарма, - кажу собі, - я стратив своє щастя, та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся...» Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився, і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк, проскакуючії та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму, виглядаю, викликаю - приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан, він тільки на мене подивився. «Де?» - знов кажу йому, знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: «Нащо тобі?» - «Я, - кажу, - здалека, за ділом приходжу, - пустіть мене до його».
– «За яким ділом?» - питає. «А єсть таке в мене до його діло - пустіть».
– «Не можна».
– «Чому ж не можна?» - «Він спить».
– «Розбудіть», - прошу, а він мені тільки на те промовив: «Ступай назад у своє село!» - засміявся і став дивитись у другу сторону. «Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?» - «Добре, зажди!» - «А чи він довго всипля?» - «Довго», - каже. Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом; травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки - важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора - начеб під брамою стихав. Келії біліли округи двора, - квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить - хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли... Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.

Один до мене підскочив: «Звідки та пощо?» Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. «Що? що? як?» - і ціла зграя чорних ряс, як ворони, злетілися - білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали як на одпочинок - питали усі.

Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. «А хто його зна, хто він такий, - одказував служка.
– Каже, діло єсть; його преосвященство обудилися, питають: «Що там у вас?» Я й кажу: от такий і такий чоловік. «Веди його, - каже, - сюди». От я й веду».
– «А що він, веселий устав?» - питають голосів скілька.
– «Дуже веселий», - одказує служка. «За кого питав? Що казав?» - «Ніколи тепер, ніколи», - одбивається служка, - а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.

Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік - без сил, без моці, - а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?

– Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.

– Добре, добре, - перебив.
– А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?

– Я роду козачого...
– Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.

– Шкода твоя, - каже нарешті.
– Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток - вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.

– Змилуйтеся, - кажу, - прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!

– Може, Адам козак був, а?
– питає він, регоче і втішається.

– Прийміть мене, не губіть!
– кажу і благаю.
– Я хочу вчитись - прийміть-бо мене.

Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить - німіє. Я усе його прошу та благаю.

– Звідки се такий узявся!
– каже він.
– Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?

Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.

– Та я його знаю, знаю!
– сміється він.
– Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...

– Тепер вивчився!

– Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!

– Здається, і розумних Бог не обіжає в вас, - кажу оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.

– Що ж, хоч б’є його попадя?
– питає.

– Ні, - кажу, - попадя в його смирна.

– Та, може, хоч він її б’є?

– Ні, не чув.

– Оце вже вечірня йде давно, - озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився, - спізнитесь...

– Та вже спізнився, - хутче, хутче, давай мені хустку! Он вона, давай мені камилавку - ось вона.

Та й ринувся у двері, як поток.

– А що я? що ж мені?
– питаю, підбігаючи за ним.
– Візьміть мене хоч служкою...

– Іди в ченці постригайся - ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу, га?

– Нічого, - кажу, - нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!

Він аж за боки взявся - втішався.

– Вечірня одходить, - промовив знов служка.

– Та ні, я ще поспію, поспію, - нагодуй його, - каже киваючи на мене, - він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай! Ха-ха-ха-ха-ха!.. [2]

Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, я, нікчемний служка, було, собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного: любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив - усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.