— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаюся далі гінко по-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею «Ченакольо» плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.

— Венеція, Венеція… — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. «А ти вже цілком старий», — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (…) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (…).

— Велика морська держава вмить перестала бути великою (…).

— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (…).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (…).

— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (…).

— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (…).

— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (…).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (…).

— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (…).

— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (…).

— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (…).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (…)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (…).

— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (…).

— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (…).

— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (…).

— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе [17] , сказав приблизно таке: «Леонардо, це робить вас нездоланними!» (…).