— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (…).

По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (…). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (…). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (…). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (…). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (…). Пам'ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (…). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (…). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (…). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (…). Я маю цілком протилежні засади (…). Лючіє, серденько, більше стриманості (…). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (…).

— Насправді ж вони рятують зовсім не те (…). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (…). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною (…). Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости (…). Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях (…). Найпростіше це висловити так: буття позбувається свого віковічного драматизму (…). Люди цілком задоволені тим, як вони живуть, їм здається, що вони живуть, їм подобається те, що вони п'ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлися до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (…). Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз більше блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія — так, здається, називається це помарніння? (…).

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб'є грець від такого активного розтирання…

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в сукнях, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, я змішував їхні тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддею між ними смерть!.. Я нюшив, ніби голодний пес, розлиті всюди чуття!.. Саме так, чуття. Чуття. Ви знаєте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о! (…). Чуття…

По раз остатній вимовивши то своє любиме словечко, гідний професор ще якусь хвилю ціпенів у безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Перенісся в якісь инакші світи. Ширяв там попідхмар'ями, нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож' було впізнати сяку-таку присутність у цім тілі пушки духа.

Проте за леда хвилю опанував собою й, повернувшися до наших коханих Стася й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим кляпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцях і з'ясував, що наразі можуть вони бути вільними. Як Лючійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельця.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллегра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді розігрівають старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглядом.

— Тішуся, пане Перфекцій, що особистість такої ранги, як ви, не відмовила нам у своїй присутності, — змінив дещо профетичні інтонації Казаллегра. — Я, на жаль, не знаю вашої чудовної мови. Але запрошення для вас перекладав сам, користуючись при цьому сорока чотирма словниками. Чи багатьох помилок я припустився?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зоставався чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішуся, тішуся, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь любого пана гостя, щоби був особливо обачний з тобою, кицуню. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміявся сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалося, він сказав, що я можу закохатися в тебе, — заперечив їй Перфецький.

І мав рацію, як ми з вами знаємо.

Ада вже збиралася мовити щось ущипливе, однак звідусюди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з'явився? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо починати без нього… Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, як слупи…

І якимось таким рухом ніби так якось обидвох наших голуб'яток чи то відпустив, чи то навіть поблагословив.

Тут забринів по всій галі «Ченакольо» переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав усіх до тоасту, несучи у витягнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ясна — венеційського шкла. Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулися й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком, як українці кажуть, у дурні пошилися. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий до тонкощів мовчан, ще й повно сиру горгонзолі понабивав собі за їдоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п'ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось напала алергія, ще на когось — летаргія, хтось попросту закоцанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі…