— А приїхав… Каже, привіт від Манжули, захворів Михайло Микитович, а діло є діло, й воно не терпить…

— Прізвище його знаєте?

— Не назвався.

— Ви не запитували?

— Я так розумію, — відповів Дуфанець розсудливо, — якщо людина не назвалася, для чого розпитувати?

— Але ж Манжула назвався.

— То його справа. Михайло Микитович у готелях мешкав, а цей не схотів. У кожного свій характер, виходить.

— І як ви працювали із Степаном Вікентійовичем?

— Як і раніше з Манжулою. Сотня за сарай, щодоби, значить. І по три сотні за кожного покупця. Я критися не буду: що було, те було.

— По три сотні за рейс — нічого!..

— Що й казати: ризикували недаремно.

— А Степан Вікентійович?

— Рахуйте самі. Три тисячі дах, ну, іноді трохи менше…

— Солідно.

— Ну, не тільки ж йому…

— Кому ще?

— Не знаю. Гадаю, один не впорається.

Хаблак показав Дуфанцеві фоторобот Бублика.

— Упізнаєте?

— Схоже.

— На кого?

— Як на кого? На Степана Вікентійовича. Майже справжній.

— Чому — майже?

Дуфанець знизав плечима.

— Наче малювали його. Якийсь неживий.

Що ж, він мав спостережливе око, і Хаблак запитав про всяк випадок, мало вірячи в удачу:

— Звідки Степан Вікентійович?

Дуфанець відповів одразу й не вагаючись:

— Із Києва, звідки ж іще?

— Сам казав?

— Ні, але я не сумніваюся.

— Чому?

— А він сам, ну, проговорився. У перший вечір випили за приїзд, він і похвалився, що з самим Президентом коньяк пив на дніпровому березі.

— Яким Президентом? — Це прізвисько називалося сьогодні вдруге — отже, не могло бути випадковим.

— Я так зрозумів: головним.

— На дніпровому березі… Це може бути і в Запоріжжі, і в Дніпропетровську.

— Але ж прилетів київським літаком.

— Невже квиток бачили?

— Та ні, сам казав. Вилетів з Києва увечері, аби вагон тут наступного дня зустріти.

У дверях з’явився Стефурак. Повідомив, що прибув начальник місцевої міліції. Це свідчило, що справі з алюмінієвим листом тут надавали першорядного значення. Отже, вирішив Хаблак, їм із Стефураком у Коломиї більш робити нема чого (ще й Коренчук виїхав з Косова), і треба негайно вертатися до Івано-Франківська.

У аеропорту одержали довідку: двома ранішніми рейсами до Києва вилетіли троє пасажирів з ініціалами “С”, “В”.

Грайда С.В.

Галинський С.В.

Вікторов С.В.

Ще був Мірошниченко С.В. — він вилетів до Львова, а до Чернівців — Фостяк С.В.

Усіх цих пасажирів, особливо перших трьох, Хаблак узяв на замітку і наступним рейсом вилетів до Києва.

14. Гудзій дочекався, поки відринула хвиля ранішніх відвідувачів і в кабінетах запанувало передобіднє затишшя. Прослизнув до Татарова, скориставшись відсутністю секретарки, хоч це не мало ніякого значення — міг заходити до начальства хоч десять разів на день, не викликаючи ані підозр, ані цікавих розмов співробітників. Певно, спрацювала зайва і надто перебільшена застережливість злодія, який дує і на холодну воду.

Татаров щось писав, глянув на Леоніда Павловича, подивився, як на порожнє місце, не зрадів і не стривожився, так він завжди зустрічав Гудзія, без жодних емоцій, і це найбільше сердило й дратувало Леоніда Павловича — як-не-як, а пов’язані одним мотузком, і міг хоча б примусити себе бути привітнішим.

Гаврило Климентійович випростався на стільці, покинувши папери, й сидів мовчки, дивлячись, як наближається до столу Гудзій. Думав, що цей завжди усміхнений, рожевощокий і привітний молодик глибоко огидний йому — його б воля, звільнив і ще б дав коліном під зад, так, аби вилетів не тільки з главку, але й з Києва, кудись у глибоку провінцію: щоб не бачити, не чути, щоб не отруював тут атмосферу.

І все ж Татаров примусив себе скривити губи у ледь помітній чи то гримасі, чи то посмішці й кивнув, відповідаючи на привітання.

А Гудзій, наближаючись до столу, бачив тільки сивий йоржик коротко підстриженого волосся і видовжене зморшкувате обличчя — точно, старий сухар і педант, ортодокс клятий, витиснутий лимон без соку й запаху. Ну й біс з тобою, знаємо, чого варто було тобі зобразити на обличчі жалюгідну подобу посмішки, проте лишай свою злість і ненависть при собі, я до тебе не просити прийшов, а в справі, і хочеш не хочеш, доведеться побалакати.