Він мав рацію — Татаров одразу зрозумів: справді, вказівка керівника главку відправити вагон алюмінієвого листа якомусь маленькому заводу могла викликати здивування підлеглих. Виходить, цей пройдисвіт — людина з головою, принаймні в нього вистачило глузду якось підстрахувати його, Татарова.

Гаврилові Климентійовичу це сподобалося, і він уже без вагання поклав дипломат собі на коліна…

Але ж Гудзій… Вічно усміхнений, послужливий, виступає мало не на всіх зборах, критикує і наставляє, навіть вимагає, а виходить…

Татарову зробилося неприємно, наче відчув гидкий запах чи торкнувся чогось слизького. Лише кивнувши на прощання Манжулі, попрямував до тролейбусної зупинки. Тримав “дипломат” міцно, навіть не вірячи, що так усе сталося — швидко й просто. Проте, проїхавши дві зупинки, вийшов, відшукав порожню лавку в затишній алеї і, відчуваючи, як тремтять у нього пальці, відкрив “дипломат”.

Дев’ять пачок по тисячі карбованців у кожній. Купюрами по двадцять п’ять карбованців. І ще два сотенних папірці. Дев’ять тисяч двісті карбованців — рівно на шосту модель “Жигулів”.

Гаврило Климентійович клацнув замками “дипломата”. Тепер матиме “Ладу”, коли захоче. Навіть у наступному місяці. Йому вже пропонували машину, але відмовився.

Добре, вважатимемо, що це питання вирішене. Але як пояснити купівлю машини Кларі й дітям? Адже вони знають усі прибутки — рахують кожен його карбованець…

Виграш?

Несолідно й підозріло. Принаймні у Клари це не пройде. Вимагатиме, аби показав облігацію. А де її взяти?

Признатися, як насправді одержав гроші?

Лише подумавши таке, Гаврило Климентійович мерзлякувато знизав плечима. Ні, й ще раз — ні. Може, Клара й поставилася б до цього спокійно, може, навіть з задоволенням узяла гроші, напевно, з задоволенням, але це виключається…

Так, він нізащо не скаже їм. Він, який усе життя пишався своїми чеснотами й завжди голосно, категорично засуджував найменші прояви нечесності, шахрайства.

В очах дружини й дітей мусить лишитися непідкупним.

Однак що ж робити?

Татаров посидів ще трохи, відчуваючи, як прилипають спітнілі долоні до “дипломата”. Нарешті прийняв рішення. Доїхав тролейбусом до найближчої ощадкаси й там поклав гроші на пред’явника. Лише потому трохи заспокоївся — весь час було відчуття, що зараз до нього підійдуть, відберуть “дипломат” і запитають, звідки гроші? Але ж тепер їх не було, вони не обтяжували, маленька сіра книжечка видавалася примітивною і несолідною, ну, хто ж може повірити, що вона еквівалентна білій, блискучій, з гіркуватим заводським запахом синтетики “Ладі”?

Гаврило Климентійович одержав “Ладу” справді через місяць. Як і мріяв — шосту модель. Підігнав машину під дім і за вечерею повідомив Кларі:

“Тепер ми маємо машину…” — мовив, наче купив у господарчому магазині емальовану каструлю.

“Машину? — ані на секунду не повірила. — Яку?”

“Ладу”.

“Ти що, мариш?”

Підійшов до вікна, відсмикнув фіранку.

“Можеш подивитися”.

Стала поруч і справді побачила під вікнами білу машину.

“Звідки?”

Вже повірила, але мало не втратила свідомість від здивування.

“Не хотів тобі казати… — пояснив Гаврило Климентійович удавано байдуже. — Уже сім років я відкладаю гроші. Щомісячно по сто карбованців”.

“Як так?”

“А ось так… По сотні. Не хотів тобі псувати настрій. Різні преміальні, щоквартальні надбавки тощо. Набігало понад тисячу на рік”.

Нарешті до Клари дійшло.

“Ти приховував від мене гроші? — вигукнула розпачливо. — Коли ми рахуємо кожного карбованця! Коли наші діти ходять роздягнуті!..”

“Нічого собі — роздягнуті, в американських джинсах!”

Проте Клара не сприйняла його іронії.

“А я не можу придбати собі пристойної сукні! — Тепер її обличчя пашіло непідробним гнівом. — У цей час він приховує щомісяця по сто карбованців заради якоїсь машини!”

“Не якоїсь, а “Лади”! До речі, в якій їздитимеш і ти…”

Кров відлила від Клариного обличчя. Мабуть, усвідомила, що автомобіль — також непогано і, зрештою, є внесок до сімейного добробуту, але все ще не могла простити чоловікові самоправства. Навіть думка про те, що він міг прийняти самостійне рішення, була неймовірною, означала мало не кінець світу.

Приступила до Гаврила Климентійовича й наказала:

“Продаси! Я чула, за “Ладу” платять скажені гроші”.

“Е-е, ні, — одповів твердо. — Хочеш, щоб мене викинули з роботи? Як спекулянта?”

Така перспектива, звичайно, не влаштовувала Клару — розгублено закліпала очима. Гаврило Климентійович зрозумів, що переміг, і негайно скористався з цього. Узяв дружину за руку й потягнув до дверей:

“Пішли, хоч подивишся…” — запропонував.

Його розрахунок виявився правильним. Сівши на зручне переднє сидіння, Клара одразу розм’якла, певно, уявила, як виходить з “Лади” разом з дітьми десь біля моря в Криму, очі в неї потеплішали, навіть попестила долонею щоку чоловіка.