Сьогодні вранці поїхав на роботу до свого бюро організації глядачів.

Острів з наметом зацікавив Хаблака, й він поїхав до Соснівки. Місто знав і мав там знайомих. Не без приємності згадував, що саме з Соснівки колись почалася одна з найвдаліших його справ — шахраї з трикотажної фабрики забули там на столику у кафе тисячу карбованців у сигаретній пачці. І скільки довелося тоді поморочитися, щоб вивести їх на чисту воду. Більше трьох років минуло, вони з Мариною мешкали ще на старій квартирі й Степана не було — швидко спливає час, усе в клопотах, у справах, розслідуваннях і, здається, скоро він не казатиме, що це сталося у сімдесят восьмому році, а приблизно так: того року я розслідував справу Чугайова. Так би мовити, етапи великого шляху…

Подумавши так, Хаблак засоромився. Етапи — можливо, а ось що великого шляху — явне перебільшення. Хоча зелені лейтенанти, що тільки починають роботу в карному розшуку, дивляться на нього як на аса.

А який там ас? Ніби сам розплутує справи? Сам він нічого не вартий. Он як багато людей залучено зараз до розслідування вибуху в Бориспільському аеропорту. Коренчук з колегами, які гортають сотні документів, накладних, банківських переказів, усіляких листів, аби докопатися, чому і як пішов алюмінієвий лист саме до маленького провінційного заводу.

Старший лейтенант Волошин, підполковник Басов з Одеси, капітан Стефурак з Івано-Франківського розшуку, а скільки буде ще?

Або хлопці, які “ведуть” зараз Бублика і засікли його поїздку на дніпровий острів…

Інженер Володимир Прохорович Юхимов уже чекав на Хаблака біля міліцейського дебаркадера. Пів-Соснівки, либонь, знала Юхимова. Був він людиною, закоханою в техніку, щирою і відкритою, нікому не відмовляв у допомозі і сам, коли треба, регулював недосвідченим автолюбителям карбюратори, клапани.

Юхимов був знаменитий у Соснівці й тим, що мав унікальний і єдиний на все місто катер з водометом — він сковзав по дніпровій гладіні, як по маслу, змагався з “метеорами” і легко обставляв човни навіть з двома моторами.

Юхимов простягнувся на носі катера, підмостивши під себе старий матрац, дрімав, підставивши сонцю й так бронзову спину. Хаблак гукнув його з дебаркадера — Юхимов ліниво перевернувся горілиць, посміхнувся привітно й навіть з дебаркадера Хаблак побачив, які в нього сині променисті очі.

— Знаю я той острів, — мовив, коли Хаблак розповів про мету подорожі. — Позавчора проїжджав, там польський намет стоїть, двоколірний, синій з жовтим. Гарний намет, дім з двох кімнат, ціле літо можна жити.

Хаблак знав: хто-хто, а Юхимов з задоволенням прожив би ціле літо в наметі. Ніколи не їздив по курортах, лише раз подався машиною до Криму, південне людське тирловисько не сподобалось йому, з того часу відпочивав тільки на Дніпрі, ставив намет у затишній місцині, ловив рибу, купався, загоряв до чорноти й ніколи не хворів.

Катер лишав позаду пінявий слід, мотор ревів, і ніс човна задерся високо вгору, здавалося, вони злетіли над водою, зависли в повітрі й тільки іноді торкаються хвиль, здіймаючи фонтани виблискуючих на сонці бризок.

До острова домчали за кілька хвилин. Юхимов погасив швидкість, і тепер катер різав носом воду статечно й сердито, наче дбайливий хазяїн, який помітив непорядок у своєму зразковому господарстві.

Намет стояв неподалік од берега, на воді гойдався моторний човен “Прогрес” з брезентовим тентом, а поруч намету виднівся збитий з дощок стіл, валялися якісь речі, на жилці, натягнутій між вбитими в пісок тичками, в’ялилася риба.

Біля човна сидів на маленькій табуретці чоловік у солом’яному капелюсі з великими крисами — такі капелюхи Хаблак бачив тільки в старих фільмах, певно, домашньої роботи, але зручні, особливо на дніпровому осонні.

Чоловік сердито замахав руками, либонь, попереджав Юхимова, що в нього поставлені закидушки, і той обминув їх, причаливши осторонь намету й прибережної зони, зайнятої його мешканцями.

Чоловік у крислатому капелюсі підвівся і стежив за маневрами катера неприязно, вторгнення чужинців не порадувало його — зрештою, це можна було зрозуміти: обираєш на дніпровій широчині затишний куточок, прагнеш тиші й спокою, а тут невідомо хто порушує твоє розмірене й усталене життя, до того ж ти нічого не можеш учинити: кожен має право причалити, поставити намет, розкласти вогнище, ловити рибу, навіть оглушити тебе транзистором, і єдине, що в таких випадках лишається робити — шукати собі нове затишне місце.

Але як прикро кидати старе: обжите, звичне, де навіть дніпрові лящі стали мало не свійськими…

Чоловік стояв і дивився, як виходять на берег незнайомці. Був він невеличкий на зріст і літній, весь його одяг становили солом’яний капелюх і вицвілі чорні сатинові труси, довгі, мало не до колін. Стояв і дивився мовчки, не відповів на Хаблакове привітання, повернувся і, не вимовивши ані слова, подався до намету.

Юхимов сів на носі катера, а Хаблак роздягнувся, розбігся і кинувся в воду з шумом, сміючись і вигукуючи щось, поплив, плескаючи долонями по воді й здіймаючи бризки ногами.