Зрештою, вирішив, чого сушити собі голову: все одно скоро побачиться з цим вирлатим пройдою, неодмінно побачиться, правда, зовсім за інших обставин.

Обернувся до молодшого лейтенанта Власюка, що незворушно спостерігав його розмову з Президентом. Запитав:

— Де ж поняті? Складемо акт, нехай Терещенко з Галинським думають, що застукали їх на сорочках. Менше хвилюватимуться і спокійно поїдуть з нами. Бо маю окрему розмову до громадянки Анчевської.

Хаблак заглянув до спальні. Побачив, як сидить на ліжку свята трійця — Рукавичка трохи осторонь, тягне нахильці горілку. Підморгнув їм зовсім по-змовницькому й мовив фамільярно:

— Ну, дорогі громадяни спекулянти, приїхали… Зараз уладнаємо формальності, потім з’їздимо до райвідділу. Якщо не скандалитимете, може, попервах і обійдеться. Легким переляком тобто відбудетесь, штраф заплатите, коли, звичайно, за вами більше нічого не тягнеться. Згода? — запитав, наче й справді потребував їхньої згоди.

22. Машину лишили на бруківці, що пролягала попід дубовим лісом. Праворуч од дороги починалися садові ділянки, тут економили землю, і на вуличках між садибами не було можливості розминутися.

Дробаха з двома оперативниками дійшов до третього від краю будиночка — подав знак супроводжуючим, аби почекали й про всяк випадок підстрахували його, а сам штовхнув хвіртку.

Ліворуч — маленький чепурний цегляний будиночок, праворуч — гараж, ворота якого виходили на вулицю, попід будиночком квітник з трояндами, циніями та гайлардіями, трохи оддалік — водяна колонка з електронасосом, стіл, на якому стояв самовар, чашки, чайник.

Дробаха попрямував до будиночка, та з-за кущів смородини визирнув чоловік у жовтій майці, уважно подивився на Дробаху, не здивувався його появі, лише запитав:

— Ви до мене?

— Якщо ви Гаврило Климентійович Татаров.

— До ваших послуг. — Чоловік вийшов з-за кущів і очікувально зупинився перед Дробахою. Крім жовтої вилинялої майки, був одягнутий в парусинові штани, на ногах — старі потерті сандалії.

— Я — слідчий республіканської прокуратури Іван Якович Дробаха.

Татаров не здивувався, Дробасі здалося, аж ніяк не зреагував на його слова, лише поворушив забрудненою рукою, немов вирішуючи, чи можна подавати її гостеві,— не подав і вказав на лавицю біля столу. Запросив сухо і якось мляво, без усяких емоцій:

— Розташовуйтесь, я зараз.

Дробаха з цікавістю дивився, як Татаров миє руки. Гаврило Климентійович робив це спокійно і зосереджено, наче був зовсім один і ніхто не порушив його спокою. Ні разу не озирнувся на Дробаху, повільно обтер кожен палець і влаштувався за столом навпроти слідчого. Утупився в нього прозорими й буцім неживими очима, в яких Іван Якович не прочитав ні ляку, ні хвилювання, немов завітав до нього не дуже симпатичний сусід по садовій ділянці й зараз він вимушений пригостити його чаєм.

Вони дивились один на одного мовчки й вивчаюче, пауза затягувалася, нарешті Татаров не витримавши мовив:

— Наскільки я розумію, слідчий республіканської прокуратури завітав до мене не для спасенних розмов…

— Не помиляєтесь, Гавриле Климентійовичу, якби не нагальна справа, для чого гнати машину з Києва аж сюди?

Очі в Татарова звузилися і потемнішали, а на вилицях здулися жовна. Але стримався, навіть посміхнувся, посмішка вийшла, правда, кривою, та все ж Татаров якось неохоче витиснув із себе:

— То слухаю вас… Хочете чаю? Самовар щойно закипів.

Дробаха завагався: не дуже зручно розпивати чаї з людиною, постанова на арешт якої лежить у нього в кишені, але подумав також, що це — останній чай Татарова на волі, з домашнім печивом, що визирає з-під серветки, й натуральним медом у скляній вазочці.

— Із задоволенням, — погодився. — Вип’ю з вами з задоволенням. — Він склав руки на грудях і дивився, як наливає Татаров чай — урівноважено, дивлячись тільки на чашки і зайнятий тільки ними, буцім і справді не знає, для чого завітав до нього слідчий з республіканської прокуратури.

А Татаров пересував чашки, машинально лив у них заварку, окріп, бачив і не бачив огрядного, низенького чоловіка в легкій сорочці, який чомусь назвався слідчим прокуратури, а справді — скоріше схожий на їхнього міністерського завгоспа, така ж огидна манера складати на грудях руки й переплітати пальці. Підсунув йому чашку, запропонував мед і печиво, взяв свою, затиснувши між холодними долонями, а сам думав: кінець…

Відсьорбнув чаю, не відчувши ні смаку, ні запаху й тим часом гадаючи: приїхав допитувати чи арештовувати? Певно, сьогодні ще обійдеться, арештовують, здається, трохи по-іншому, без застілля. Сам бачив у кіно: підходять з обох боків, надягають наручники й підштовхують до машини. А тут — черевань із спітнілим чолом і пухкими, мало не жіночими руками…