— Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?

Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:

— Запитай!..

Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:

— Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…

Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:

— Поїхали!

Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:

— Ну?

— Нікого, — відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: — Здається, нікого… — Подумав трохи й наказав: — Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…

— Що не подобається? — не зрозумів Толкунов. — Нікого ж не знайшли.

Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:

— Треба оточити будинок. А хлопця — додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми — тут…

Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його — голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.

Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор — двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, — міг хоч трохи затриматися й побазікати.

— Глуши двигун, — мовив, спершись на капот, — бо вони там до ранку загорятимуть…

Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:

— Щось надибали?

— Вирішили оточити будинок… — прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. — Певно, там ціла банда.

Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:

— Наші й банду візьмуть.

— Не може бути!

Шофер презирливо шморгнув носом.

— Не твоє це діло, — сказав суворо й зверхньо. — Тобі що наказано?

Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:

— Відіслали мене… Додому…

— Ну й топай, — одповів шофер безжалісно, — тут недалеко.

Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, — так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…

А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи — точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.

10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.

Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:

— Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер, я забув свою пачку внизу.

Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.

Одказав холодно:

— То хто вам заважає спуститися?

— А ви скнара, Кранке, — нараз вигукнув Валбіцин. — Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…

— Ви щось сказали про німців? — загрозливо перепитав Кранке. — Чи мені почулося?