— Вони приїхали машиною, — сказав Кранке. — Виходить, росіяни…

— Так, ваші на машинах тут уже не їздять, — погодився Валбіцин.

— Наші — це й ваші, — дорікнув Кранке. — А от ті, що прийшли, ні наші, ні ваші.

Валбіцин увімкнув кишеньковий ліхтарик, скинув туфлі й в самих шкарпетках попрямував до дверей, які вели до гвинтових сходів.

— Ви що, здуріли? — не витримав Кранке.

Валбіцин зупинився, спрямував промінь ліхтарика на гауптштурмфюрера, освітив його чисто арійське видовжене обличчя.

— Заткни пельку!.. — просичав люто, і в цих словах вилив усе роздратування, що накопичувалося впродовж вечора. Побачив, як Кранке потягнувся до кишені по пістолет.

— Стрілятимеш? Але ж почують там… — Перевів промінь на стелю і додав презирливо: — Опудало!

Кранке тільки погладив пістолет у кишені. Зауважив спокійно:

— Але ж вони можуть почути кроки на сходах…

Валбіцин хихотнув.

— Ви ще не знаєте мене: вмію тихо, як миша!

Він почав підійматися сходами обережно, намацуючи пальцями ніг кожну сходинку, — мав досхочу часу, тримався за поручень і, перш ніж ступити, висвічував собі шлях. Ступивши на останню сходинку, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Дістав прихоплену з підвалу склянку, приставив краєм до дверей, що вели в бібліотеку, притиснувся вухом до денця. Старовинний, вивірений ще в юнкерському училищі спосіб підслуховувати чужі таємниці.

Тиша, чути лише збуджене дихання Кранке, який не витримав і примостився десь на нижній сходинці.

Минуло хвилин п’ять, може, трохи більше. Валбіцин не відривав вуха від склянки, мав величезний досвід і терпіння, певно, міг нерухомо простояти годину чи навіть більше: вивідав не одну таємницю завдяки своїй справді нелюдській витривалості. Нарешті почув якийсь шерех за стіною, потім тверді кроки й густий бас:

— Тут нікого нема?

— Нікого… — впізнав догідливий голос Георга. — Та й хто може бути?

Запала тиша, потім Валбіцин почув, як той же бас запитав Георга, чому відчинене вікно. Порадувався спритності старого й похвалив сам себе за завбачливість: якби сиділи з причиненими вікнами, давно б прокурили бібліотеку, й ті кляті червоні одразу б відчули тютюновий запах…

Голоси замовкли, Валбіцин вирішив, що непрохані гості пішли з будинку, однак через кілька хвилин знову долинуло гупання чобіт, до бібліотеки зайшли двоє чи троє, бо перемовлялися між собою стиха й уривчастими репліками — Валбіцин не міг точно визначити, скільки їх за дверима. Проте розмову між Георгом і тим же соковитим і чомусь знайомим йому басом, — тільки тепер Валбіцин усвідомив, що колись точно чув цей голос, — розібрав досить чітко й знову подумки похвалив камердинера за винахідливість. Подумав: усе ж він припустився помилки, поставивши келих назад до бара, хоч і спорожнив його до останку. Лишилися якісь краплини, може, тільки запах, однак і запаху, виявляється, достатньо, аби щось запідозрити.

Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила — клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?

Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер, зауважуючи йому, мав би рацію: він мусив захопити з собою до підвалу келих. На перший погляд — дрібниця, та якими неприємностями могла обернутися. Молодець Георг, викрутився і тут — старий лис, такий обведе навколо пальця кого захоче, не тільки цих недолугих смершистів.

Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями — можуть спокуситися…

Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:

— Загасіть!

Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:

— Ну, що ви почули?

— Росіяни.

— Я так і гадав. Вони пішли?

— З бібліотеки — так.

— Погано, якщо ночуватимуть, — затривожився Кранке. — Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?

Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.

Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина — ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…

— Не знаю, що й сказати, — признався чесно. — В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… — Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець — незалежно й владно.

Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас: