— Знайшов там, на газоні, — повідомив, наче й справді йому вдалося відкопати коштовний скарб.

— Ну й що? — не збагнув Бобрьонок.

— Під розчиненим вікном. А ти казав: у бібліотеці смерділо тютюном…

Бобрьонок покрутив головою, не вловлюючи, куди гне капітан.

Толкунов розсердився.

— Хіба не бачиш: зовсім свіжий. А камердинер, ти ж говорив, не палить. Виходить, у будинку хтось таки ховається…

Бобрьонок понюхав залишки сигарети.

— Чому вважаєш, що свіжий? — запитав.

— Учора, пам’ятаєш, пройшов дощ. Удень, перед тим, як ми взяли есесівців і їхали сюди. Короткочасний, всього хвилин десять, та сильний. А сигарета, бачиш, не намокла. Виходить, її кинули після дощу, коли газон уже висох. Тобто ввечері чи перед самим вечором.

— Хтось швендяв попід будинком і кинув.

— Може, й так. А глянь, сигарета яка. Я таких не бачив. Золотом написано…

Бобрьонок підніс недопалок під самі очі. Зовсім уже розвиднилося, побачив золоті літери, запечену слину на тонкому папері.

— Маєш рацію, — відповів розважливо. — Навряд чи місцеві жителі палять такі. Отже, хтось ховається в будинку… Але ж ми обдивилися все…

— І на горищі?

— Ні.

— Отож, — докірливо зауважив Толкунов. — Ще треба обстукати стіни, не може бути, аби під таким будинком не було підвалу.

— А поки ми обстукуватимемо, вони знищать документи “Цепеліна”…

— Так, їх слід узяти зненацька.

— Не вийде. — Бобрьонок замислився і ствердив: — Не знаю, що й робити…

— Якщо тут хтось ховається, — мовив Толкунов, — а я в цьому тепер переконаний, — підкинув на долоні недопалок, — обов’язково викажуть себе. Не можуть цілий день сидіти в підвалі чи на горищі. То більше, що вчора їх налякали. Гадають, будь-якої хвилини можете повернутися, й тікатимуть. Тут ми їх і візьмемо.

— Згода, — вирішив Бобрьонок. — Тільки от що… Машину слід заховати, — може, хтось ітиме до садиби, побачить, і попередить про засідку.

— Але ж не впустимо.

— Ні, чого ж, нехай ідуть. Виходитимуть, візьмемо. А туди — ласкаво просимо.

— Маєш рацію, — погодився Толкунов.

Бобрьонок засвистів дроздом, і Мохнюк одізвався відразу. Він виринув з кущів так, що не колихнулася жодна гілка, і Толкунов схвально посміхнувся.

— Будуть люди… — тільки й мовив. Він лишився в засідці, а Бобрьонок з Мохнюком подалися до “віліса”. Разом з Віктором, не вмикаючи двигуна, закотили машину в кущі до невеличкої яруги. Бобрьонок відійшов трохи й прискіпливо обдивився підходи до садиби, певно, машину тепер можна було угледіти, лише наштовхнувшись на неї.

Уже зовсім розвиднілося, і небо над парком зажахтіло. Близько сьомої години з будинку вийшов Георг. Постояв на ганку, потягуючись, але Бобрьонок, що сидів у кущах за два десятки метрів від нього, бачив, як старий сторожко роззирається довкола. Камердинер подався навпростець до воріт. Тут також постояв, розглядаючи навколишні лани, навіть пройшов трохи межею, немов дбайливий господар по своєму полю, і Мохнюк, пост якого тепер був біля воріт, подумки похвалив Бобрьонка, котрий вирішив замаскувати “віліс”.

Георг повернувся до будинку центральною алеєю, заспокоєний. Ішов повільно, заклавши руки за спину й стиха насвистуючи, як повертається літня людина з приємної і не дуже втомлюючої прогулянки.

І знову будинок завмер. Бобрьонок гадав: есесівці, коли вони ховаються в домі, заспокоєні повідомленням Георга, мусять уже хоч якось виказати себе, та нічого не сталося. Тільки десь через півгодини в розчиненому вікні бібліотеки з’явився камердинер, перегнувся через підвіконня, покрутив головою, наче помітив у парку щось цікаве, й відразу зачинив віконниці.

Сонце вже піднялося досить високо над обрієм, коли в небі почувся гуркіт мотора й над парком пролетів “кукурудзник” з червоними зірками на крилах. Зовсім низько, мало не чіпляючи колесами верхівки дерев. Мохнюк подумав: розвідник чи зв’язковий шукає орієнтири, та літак, обігнувши парк, пішов на посадку — пробіг полем, засіяним озиминою, чхнув і зупинився. Мохнюк бачив, як вистрибнув з нього чоловік у чорному шкіряному пальті. Не затримуючись, попрямував просто полем до воріт: крокував упевнено, наче все навколо було йому добре знайоме. Нараз Мохнюк упізнав його. Так, Краус, точно, штурмбанфюрер Краус, незважаючи на радянський “кукурудзник” і офіцерський кашкет з червоною зіркою. Але шкіряне пальто — есесівське, й поли розлітаються від твердих кроків.