Пауза тривала, Валбіцин тихенько переступив з ноги на ногу, витягнув шию, аби через голову Кранке побачити мигаюче зелене око, але тої ж секунди гауптштурмфюрер клацнув вимикачем, зняв навушники й повернув до Валбіцина сяюче обличчя.

— Ну? — нетерпляче запитав той.

Кранке зиркнув на ручний годинник.

— Сьогодні, — відповів. — О восьмій… Чи трохи пізніше. Через дві години. Уявляєте, лише через дві години!

— Ви не помилилися?

Кранке усміхнувся зверхньо, наче саме те, що він кілька секунд тому спілкувався з Краусом, надало йому значущості й знову піднесло над Валбіциним.

— О восьмій літак мусить сісти тут, — підтвердив. — Приблизно о восьмій, може, трохи пізніше.

— А ви кажете, через дві години… — Валбіцин знову поставив гауптштурмфюрера на місце. — Це вам літак, а не берлінський експрес, який прибуває точно за розкладом. — Побачив смішинку в очах Кранке й поправився: — Прибував… — Сів на ліжку й почав узувати важкі й міцні черевики на ребристих підборах. Дві години: тьма-тьмуща часу, й слід добре поснідати. Треба загадати Георгові, аби насмажив яєчні з шинкою і зготував міцної кави. Сковзнув поглядом по недопитій пляшці й мимоволі проковтнув слину. Справді, ковток коньяку натщесерце не завадив би. І все ж Валбіцин рішуче прибрав пляшку: чого очі не бачать, того серцю не жаль… Треба тільки взяти з бара й покласти до рюкзака кілька пляшок — вони вип’ють у літаку. За щасливу зустріч з новими хазяями!

11. Бобрьонок зайняв місце в кущах навпроти парадного входу, Мохнюк — ліворуч, поблизу стежки, що з’єднувала мисливський будинок з різними господарськими спорудами, а Толкунов, обійшовши садибу, причаївся в альтанці — звідти добре проглядалися підходи до будинку з тилу.

На першому поверсі ще світилося одне вікно, капітан, вичекавши кілька хвилин, прослизнув до нього, спробував зазирнути, та вікно майже до половини щільно затуляла фіранка. Толкунов роззирнувся і побачив за кілька метрів дерево, стовбур, щоправда, був товстий і гладенький, але капітан якось прилаштувався до нього й зумів дотягнутися до першої гілки. Сів на неї і зазирнув до кімнати. Побачив старого чоловіка, точніше, згорблену спину в махровому смугастому халаті, лису голову, облямовану рідким сивим волоссям. Старий налив з графина води в склянку, потім накрапав туди чогось, певно, ліків, випив, задерши голову, й нараз повернувся до вікна немов почув щось підозріле.

Толкунов інстинктивно заховався за стовбур, та одразу збагнув, що старий не може побачити його з освітленої кімнати. Справді, камердинер, про якого йому розповіли Бобрьонок з Мохнюком, скинув халат, поправив подушку й вимкнув світло.

Усе відбулося так буденно й звичайно, що Толкунов подумав: вони лише гайнують час, нікого тут, крім дідка-камердинера, нема, і краще було б хоч кілька годин поспати, набратися сил перед днем, який знову не віщує спокою.

Він посидів ще трохи на гілці, прислухаючись, та будинок стояв мовчазний і похмурий, тільки ледь-ледь поскрипувало на другому поверсі розчинене вікно. Толкунов зрозумів, що саме там міститься бібліотека, де Мохнюк унюхав тютюновий запах. На жаль, парк відступав тут від будинку, з дерева зазирнути в бібліотеку не було можливостей, та й взагалі що побачиш у темряві?

Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, — якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси — он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю — отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, — тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.

Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю, помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами — то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?

І він колись дарував жінці квіти… Так би мовити, зрівнявся з молодими лейтенантами. Ну й що? Ті жевжики впадають коло першої-ліпшої спідниці, он як кружляють навколо медсанбату, мов розцяцьковані метелики, він же подарував букет пані Марії, а таких жінок, Толкунов знав це точно, більше нема на цілому світі, і дивно, що саме він зустрів її.

Капітан згадав, як стоїть пані Марія в передпокої своєї доглянутої львівської квартири, щойно почула — Толкунов з Бобрьонком терміново від’їжджають, ще не повірила й не усвідомила, посміхається якось вимучено, певно, знає: нічого не можна вдіяти, минають останні хвилини, але однаково мусить щось вчинити, повинен же бути вихід з будь-якого становища, просто вона ще не додумалась, невже й справді така нетямуща?

А Бобрьонок уже дістав валізу, кидає в неї якісь речі, щось наспівує, наче й справді нічого не сталося, немов у світі все йде, як і треба…

Толкунов також нерішуче відступив до кімнати, аби зібрати свій сидір, лише тоді пані Марія підбігла до нього, схопила за руки й зазирнула у вічі.

“Ні… — прошепотіла. — Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,— не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.