— Але точно повернув до Нойкірхена?

— Бачите три дерева? Там, де дорога повертає до Оттерберга… Так він подався ліворуч — це до Нойкірхена.

Бобрьонок, почувши таке повідомлення, захвилювався. Майор зупинив “віліс” коло трьох дерев, і вони з Мохнюком уважно обстежили поле ліворуч од дороги. Одразу знайшли сліди копит і покликали Мишка. Бобрьонок показав слід і запитав:

— Вороного?

— Слід великий, бо й жеребець нівроку, і виразний. — Мишко згадав: Карл водив вороного до кузні зовсім недавно, і тут слід нової, ще не стертої підкови. Кивнув і мовив: — Наш жеребець. Бачите, величезне копито, та й який німець скакатиме навпростець полем?

— Точно, — схвалив Бобрьонок, озирнувся на Мохнюка й запитав вагаючись: — Але ж який резон Валбіцину подаватися на схід? Нойкірхен на сході, а Валбіцин має пробиватися на захід. Єдине, що може врятувати його.

— Валбіцин не такий уже й дурний, — посміхнувся Мохнюк. — І розмірковував точно так, як ви. І прийшов до висновку…

— Що слід відсидітись десь у знайомих.

— Не виключено, що саме в Нойкірхені чи десь тут поблизу.

Бобрьонок зміряв поле оцінюючим поглядом.

— Не проскочимо?

— Тільки в об’їзд.

Вибоїстий путівець поміж полів простягнувся до темніючого вдалині лісу. За логікою Валбіцин мав скакати саме до нього, і Мохнюк не звернув на широку дорогу, що вела до Нойкірхена. Навпаки, вискочивши на узлісся, “віліс” повернув круто ліворуч і, підминаючи кущі й молоді дерева, проїхав ще сотню метрів. Здогадки розшукувачів виявились безпомилковими: неподалік знайшли сліди кінських копит, а через кілька хвилин стояли в байраці над трупом вороного.

Мишко присів і погладив вискалену морду.

— Гарний був кінь, — мовив з жалем. — Сідло зняти?

— Навіщо? — не зрозумів Бобрьонок. — Не мороч собі голови. — Показав прим’яті кущі на крутому схилі й вів далі упевнено: — Валбіцин пішов туди, а потім до Нойкірхена!

— А може, лісом кудись в інше місце? — завагався Мохнюк.

— Для чого ж тоді вбивати коня? Поїхав би спокійно, ліси тут не густі, проріджені, валяй хоч фаетоном.

— Ваша правда, майоре.

— Бував у Нойкірхені? — запитав Бобрьонок Мишка. — Велике село?

— Звичайне.

Воно й справді виявилось звичайним — з гарними садибами, та центральною вулицею пройшли зовсім недавно колона машин і танки, дорогу вибили, й “віліс” стрибав по баюрах. Зупинилися в центрі, біля магазину. Мохнюк знайшов якусь жінку, розпитав її і заїхав до бічного завулка. Загальмував біля будинку за високою дротяною огорожею…

— Тут мешкає ортсгрупенляйтер гер Райнер Венклевіц.

— З чим це їдять? — поцікавився Бобрьонок.

— За нашими мірками щось на зразок голови сільради, — пояснив Мохнюк.

— І мусить усе знати?

— Звичайно. Тут у них служба оповіщення на першому плані. На цьому все трималося. — Він натиснув на клаксон, і одразу з дому вийшов худий і низенький чоловік. — Бобрьонок чекав побачити огрядного, самовпевненого, мало не в коричневій формі фашиста, а гер Венклевіц нагадував затуркану й пригнічену життям людину, яку вже нічого не цікавить, крім дрібних сімейних клопотів. Він продріботів до дротяної хвіртки й чемно вклонився офіцерам.

Мохнюк, не відриваючись від керма, запитав:

— Ортсгрупенляйтер Райнер Венклевіц?

— Перед вами, — відповів чоловік і зняв капелюха, оголивши круглу й зовсім лису, до блиску, голову.

— У вашому селі мусить бути людина, яку ми розшукуємо, — мовив Мохнюк суворо.

Ортсгрупенляйтер застиг з капелюхом у руці.

— Село велике, — нарешті відповів повагавшись.

— Час воєнний, — перервав його Мохнюк різко, — а ми розшукуємо злочинця! Мусите знати, чи є в Нойкірхені чужі люди. Солдати, які не здалися в полон, есесівці…

— Вчора таких не було.

— Мене не влаштовує ця відповідь.

— Добре, — погодився ортсгрупенляйтер, — я спробую дізнатися. Але для цього потрібен певний час. І мушу відвідати декого…

Бобрьонок, який уважно слухав розмову, запитав у Мохнюка:

— Я не все зрозумів, та він, здається, хоче піти до когось?

— Так, має у селі інформаторів і мусить попитати…

— Відпускати його самого не можна. Нехай сідає в машину.

Мохнюк поплескав долонею по задньому сидінню, Мишко посунувся, і ортсгрупенляйтер заліз до “віліса”. Бобрьонок повернувся до нього боком, роздивляючись. Уперше бачив зблизька живого фашиста. Точніше, либонь, бачив і раніше, серед полонених, звичайно, серед них були члени націонал-соціалістської партії, та ніхто не хотів визнавати це, зрікалися і Гітлера, і фашизму, — мовляв, моя хата з краю і кожен має виконувати свої обов’язки. Але ж цей миршавець — ортсгрупенляйтер, перша людина на селі, безперечно, наці, знає, що їде в машині з червоними офіцерами, комуністами, а особливо не хвилюється, тримається чемно, з гідністю. Нараз Бобрьонкові захотілося запитати в цього сільського фашиста щось ущипливе, хоч трохи налякати його, — бач, розсівся в машині, в майже новому костюмі й велюровому капелюсі з пір’ячком за стрічкою… Зовсім як задерикуватий молодик.