Боже мій, невідомі межі людської зажерливості, й не доводить вона до добра!

Так і того разу. Допили не лише червоне іскристе, але й горілку — до краплі, Юрко вже потягнув Людмилочку до іншої кімнати, чесно залишаючи Грачеві Вірунчика, та якийсь біс штрикнув Федора Степановича: загородив двері, схопив дівчину за руку, відібрав у суперника, а запитати б, для чого?

Зрештою, дівчата розсердилися і пішли до себе — й досі Вірунчик-красунчик не може вибачити йому тої поїздки…

Нічого, вибачить, дай боже, тільки аби влаштувалося з докторською…

Нарешті минула мало не година, дівчатка нащебеталися і зайнялися роботою. У Грача вже зовсім урвався терпець, і лише тоді приїхав Ярослав Іванович. Він увійшов до кімнати, як завжди гранично діловий, навіть наїжачений і похмурий, буцім і справді наукові думки обтяжували його. Ні на кого не подивився, зустрівся очима з Грачем, ледь помітно кивнув і зник у дверях.

Серце у Федора Степановича завмерло: зав викликав його, отже, розмова, як і планувалося, відбудеться саме сьогодні.

І Грач поспішив до шефового кабінету. Став перед його столом, відчуваючи, як тремтять кінчики пальців. Поправив окуляри й нарешті запитав:

— Викликали, Ярославе Івановичу?

— Так, Федоре. — Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. — Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?

— Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…

Курочко досадливо поморщився.

— Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..

Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.

— Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…

— Годиться, — схвалив Ярослав Іванович. — Сиди тут, нікуди не відлучайся.

Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.

Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами — можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:

“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”

І знову:

“Еники-беники…”

— Вітаю вас, Михайле Михайловичу! — Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. — Радий бачити в доброму здравії.

Заступник директора поворушився у кріслі — він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.

Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича — це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку — це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком — дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу — правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.

Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” — добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:

— Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…

— Без добрих вістей не ходимо.

— Розмовляли з Норвідом?

— Навіть двічі.

— Успішно?

— Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.

— Бовдур! — раптом обурено вигукнув Колобок. — Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..

— Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…

Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:

— Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!

Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?