— Неймовірно… — повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. — І ви прийшли до нас шукати зловмисника?

— Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.

— Але що я можу?

— Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?

— Наталя?

— Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?

— Гадаєте, вона причетна?

— Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.

— Але ж Наталя! Що вона може?

— Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.

— Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.

— Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?

Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.

— Звичайно, шофер, — відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”

— Прізвище шофера? — запитав Дробаха.

— Петро Лужний.

— Ще хто?

— Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум — державна таємниця? — посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.

— Звичайно, я так не думаю, — одповів Дробаха серйозно. — З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.

— Прошу, — з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.

Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка — жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.

— Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, — сказав Михайло Михайлович і запросив: — Ідіть сюди й сідайте.

Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.

— Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? — запитав слідчий.

— О десятій. Може, трохи по десятій.

— Він приніс із собою валізу?

— Ну, що ви!.. — аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. — Валізу заніс шофер.

— Петро Лужний?

— Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.

— А я і не знав, — вставив Куцюк-Кучинський.

— Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.

— Точно.

— Отже, — вів далі Дробаха, — шофер приніс валізу…

— І залишив її в приймальній.

— Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?

— На початку дванадцятої.

— Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?

— Так.

— Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?

Обурено стенула плечима.

— Для чого?

— Прошу вас, — лагідно мовив Дробаха, — пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?

Наталя замислилась на мить і відповіла не вагаючись:

— Виходила двічі. Микола Васильович просив принести з буфету бутерброди, а потім відносила листи до канцелярії.

— Скільки часу зайняло у вас ходіння до буфету?

— Хвилин вісім — десять.

— А канцелярія далеко?

— Я ще затрималась там, — згадала секретарка. — Побалакали трохи… Також хвилин десять.

— Не бачили, хтось із сторонніх заходив до приймальні?

— Але ж вхід до інституту тільки за перепустками.

— Може, застали когось?

— Директор викликав Андрусечка.

— Доктор наук, — вставив Куцюк-Кучинський. — Завідуючий відділом. Відомий учений.

— Не помітили, хтось виходив з приймальні?