А де ти в місті чи в райцентрі дістанеш запчастини без могоричу? Як залагодиш справи на міжрайонній базі чи виб’єш міндобрива? І ось виходить, що домовляється Григорій Андрійович, а замочує Ярема. І гарно замочує, із знанням справи, щедро — наступного разу й на базі, і в міжколгоспбуді для них зелена вулиця.

А що в селі Ярему обзивають “могоричним бригадиром” — до лампочки. Зате скільки марочних коньяків перепробував!

Найбільше злостилося на Ярему сільське жіноцтво — чоловіки вже звикли: що ж, людині пофортунило, має організм спиртостійкий, а це — талант, все одно що голос у співака. Жінки сердилися, може, тому, що, їдучи до райцентру, Стецюк зав’язував модну краватку в крапочку, чи тому, що в чоловічій компанії нахвалявся про безліч знайомств із жіночою половиною роду людського…

Що, мовляв, наші, сільські баби? Вони — малокультурні, спідниці носять, як і двадцять років тому, й поводяться неінтелігентно: ти її лапнеш, а вона дулю скрутить чи, ще гірше, — ляпаса дасть.

Та поступово розмах Стецюкової діяльності звужувався, в районі навели порядок, найзавзятіших могоричників познімали, і нарешті Ярема, як не страждало його самолюбство, пішов працювати на ферму.

— Розжалували в рядові, — скаржився після чарки, але пити став значно менше, за свої не дуже розженешся, і цей поворот у його долі найпершою оцінила власна дружина.

— Хоч рядовий, зате ж тверезий, — утішалася.

Яремі таке порівняння не дуже подобалося, проте що міг удіяти? Але ж часу тепер мав більше і міг крутитися біля своїх улюблених вуликів. Десять бджолиних хаток стояли у Стецюковому садочку — акуратні, пофарбовані в зелений колір, дашки з оцинкованого заліза. Навіть журнал “Пчеловодство” почав передплачувати й хвалився, що бджолярство поставлено в нього на наукову основу.

Ярема не попхався перший до магазину, бачив, як чоловіки в ресторанах пропускають поперед себе жінок, отже, й він дав дорогу Христині, дружина скосила на нього здивоване око, та впевнено піднялася на високий ганок і попрямувала у відчинені двері.

Магазин у Щербанівці називався сільським універмагом, займав він нове й досить пристойне приміщення: торгували тут усім — від цукру й консервів до одеколону та готового одягу.

Подружжя Стецюків постояло у дверях магазину, роззираючись: чи, бува, не завезли чогось нового й дефіцитного, але ніщо не показувало на дефіцит, продавець Люба важила доярці Ганні цукерки й ліниво перемовлялася з нею, у вікно билася і дзижчала муха й чорний кіт не зводив з неї підозріливого ока.

Христина зітхнула ображено. Хотілося, щоб у магазині було якнайбільше народу, ото б вона висловилась, аби всі знали, що Яремина робота на фермі виявилась тимчасовою і що в колгоспі, як і в усій країні, вміють цінувати розумних людей: що б не сталося, зрештою, знову помітять і висунуть.

А тут слухачів тільки двоє: продавщиця і Ганна. Правда, слухачі неабиякі. Ганні скажи слово, вигадає ще десять і рознесе по селу, та й Любка не вміє втримать таємниць, до того ж хто не йде повз крамницю, завітає неодмінно — просто подивитися чи купити чогось: сільський інформаційний центр на чолі з язикатою Любкою.

І Христина, лише кивнувши поважно продавцю, рушила до закутка, де лежав і висів готовий одяг. Навмисне стала спиною до Любки й запитала не обертаючись:

— А де в тебе, Любо, шляпи?

Люба зсипала на Ганнину долоню дріб’язок, лише потому здивовано зиркнула на Стецючку: адже капелюхів у селі, особливо влітку, майже ніхто не купував.

— Для чого вам? — запитала.

Христина тільки й чекала такого запитання.

— Не розумієш! — вигукнула урочисто. — Яремі!

— Він же кашкета носить.

— Носив, — уточнила Христина, не приховуючи торжества. — Носив, а зараз він знову на руководящій роботі й негоже…

— На руководящій? — не повірила Ганна. — Це ж куди його? Могоричних, кажуть, усіх зліквідували…

Христина повільно повернулася до жінок, зміряла їх нищівним поглядом.

— То де в тебе шляпи? — перепитала.

— Зараз, тітонько, винесу з підсобки. — Люба гайнула до розчинених дверей з марлевою, від мух, фіранкою, а Ганна зупинилася з кульком цукерок і очікувально дивилася на Христину. Потім перевела погляд на Ярему, той зняв старого, пом’ятого та в плямах кашкета, обтер рукавом спітніле чоло. Посміхнувся ніяково, але водночас і переможно.

— Бригадири начебто в нас є… — нерішуче почала Ганна, — і завфермою… В парторги ти, Яремо, не годишся, бо безпартійний. Куди ж бо це?..

Стецюк зробив утаємничене обличчя, хотів уже й сказати, та помітив застережливий жест дружини й лише переступив з ноги на ногу. А Христина, дочекавшись, поки Люба винесла з підсобки кілька капелюхів, вибрала зеленого, з великими крисами, велюрового, насунула на чоло Яремі й відступила розглядаючи.

— Гарно, — підлестила Ганна, — зовсім руководящий чоловік.

— Скільки? — запитала Христина.

— Дев’ятнадцять сорок.

— Скільки-скільки?