Тихо. Ти сам казав, думав, писав: радість! І одразу ж розкис. Тихо. Тримай себе в руках!

Він подумав трохи перед дверима. Потім рішуче повернув на кухню.

Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась всяка всячина. Клава стояла біля відкритих дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках великого ножа, ніби спис.

Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила в серце, потрясала основи, зворушувала душу. Оксано, Оксано! Чарівнице моя! Прекрасна моя! Серце бездонне у тебе! Чому ж на такій мілині ти засіла?

Казково-граціозні руки, чутливі пальці творять нову феєричну істоту. Променисті очі пронизують безмежні простори, хвилюють небокраї.

Зал заворожено дивиться, слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня! Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті!..

Оксана летить всім єством своїм в зоряні простори… Плачуть і радіють струни… Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя і сум ідуть поряд, в нерозривному поєднанні…

Я знаю, Оксано, ти неспокійна! Я відчуваю це, радість моя, горе моє!

Аплодисменти в залі.

Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана. Вони схожі на тіні — гості біля телевізора. Сині тіні. Серед них десь там і Роман. Щасливий «суперник»…

Знову підіймає скрипку Оксана. Починає грати.

Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулась. Побачила Євгена. Зраділа. Її повне добродушне обличчя осміхнулося.

— Голубчику, — прошепотіла вона. — Євгене. Як я за тобою скучила. Де ти?

— В селі, Клаво, — пошепки відповів Євген. — Вирішив приїхати. Поздоровити…

Клава нахмурилась, пробубоніла:

— «Поздоровити». Теж мені герой. Таку дівчину випустив. Кому? І не совісно?

— Клаво! Що ти говориш?

— А те, що знаю! Пропаде дівка з Романом. Хіба ж ти не знаєш його?

— А що я можу зробити?

— Отож-бо. Треба було раніше! Ех!

До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула носом, сплеснула руками.

— Ой Клаво, щось у тебе горить! Мабуть, знову слухала. Про плиту забула?

Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.

— Так гарно ж грає, — виправдовувалась вона.

— «Гарно, гарно», — передражнила господиня. — А в кухні смердява?

Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.

— Синку, вернувся! Нарешті!

— Не вернувся, — вперто сказав Євген. — Тільки поздоровити!

— Ти здурів, — пошепки почала лаятись маги. — Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти, а ти — завія якась.

— Не завія, а самостійний хлопець, — пробурчала Клава.

— А ти — цить, — посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. — Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!

— Мамо, цього не буде! — твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. — У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!

— А прекрасна, — закивала головою мати. — Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..

— Яка злість? — нахмурився Євген. — Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…

— Ти наївний, — повчально сказала Поліна Михайлівна. — Одному радість, а іншому злість. Це закон!

Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.

— Ходімо в кімнату, — сказала мати. — Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана — за стіл.

— Не хочу. Звідси слухатиму.

— Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!

— А чого, — знизала плечима Клава. — Своя рука вірніше…

— Я знаю. Ти рада, щоб менше робити!..

— Та чого ви… Самі ж сказали…

— Добре, добре… Січи цибулю на вінегрет…

— Стукатиме ж… Заважатиме слухати скрипку!

Євген не чує того безладного принизливого діалогу.

Оксанина скрипка царює в його душі. Веде його в світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, між блакитними незабудками, понад маками багряними…