— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.

— Як — для чого? — здивувався Н. — Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер — повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, — я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…

— Для чого?

— Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.

Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах — маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя — це зовсім інше? Я запитав:

— Але ж це закінчиться?

— Ну то й що? — знизав він плечима. — Інші продовжать моє відчуття.

— Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…

Н. розсердився.

— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…

— Цього мало, — сумно заперечив я. — Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…

— Ось коли нагодуємо всю Землю, — засміявся Н., — тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?

— Топити груби? — поцікавився я.

— Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…

— От бач, все-таки й на тебе подіяло, — пожартував я. — А твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ…

— Відділ безвідповідальних експериментів, — підхопив Н.

Так, жартуючи, ми й розійшлися…

Сиджу самотній в кімнаті. Всі вже сплять. Тільки Клава, наша домробітниця, щось робить на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Хоч мама на неї і кричить, а вона не звертає уваги. Принципова…

У вікні, між каштанами, блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В такі хвилини особливо відчуваєш неправду таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.

Ні, ні, не лише у видимості Світобудова. Вона незміряна. Вона нескінченна. Вона глибинна. Космос — як неосяжний діамант з безліччю граней. Він міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуває його таємниці лише той, хто стверджує, хто сміливо визнає таємничу Безмежність. І не лише визнає, а й приймає її в серце…

Я заплющую очі. Намагаюсь охопити розумом неосяжний простір…

…Серед зірок, галактик, серед грандіозних мегасистем Безмірі пливе наша Земля. Наша планета. Кудись прямує, розвивається, живе, взаємодіє з Всесвітом.

З якою швидкістю? В якому ритмі? Хто скаже про це?

Ніхто.

Не знає ще наука, не може відповісти — що таке Час, що таке Простір.

Почуття очевидності, продовжені до безмежності, приводять нас до абсурду. Грандіозне покривало тайни накинуте на Світобудову. Справді, чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років у простір, наука розгортає перед нами нескінченні сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, і не бачить вражений розум ні початку, ні кінця еволюції Сущого! Як узгодити все це, як збагнути шлях людини серед гігантського лабіринту Буття?

Не простий це шлях.

З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця чи двісті разом з планетами і Сонцем навколо галактичного центра? Чи тисячі кілометрів разом з галактикою, чи ще більше з метагалактикою?

Йдучи далі, ми доходимо до неосяжних величин, за гранню яких речовина переходить в стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. Знову протиріччя, знову таємниця!

Невже ми безсилі пізнати Світобудову? Невже Н. і такі, як він, кажуть правду, стверджуючи обмеженість можливостей людини та її чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів? Невже ми присуджені вічно сидіти в світі форм, сковані ланцюгами міри, числа і ваги? Невже вогняний розум Людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна — володаря Часу, який з давніх-давен пожирає дітей своїх? Невже не знайдеться в нашому світі, не родиться з надрів Матері Геї Зевс-Прометей, який покінчить з сваволею підступного бога?