Шрифт:
— Що ви говорите, Євгене? Як я можу це слухати?..
— Оксано, хіба я кажу погане? Та у вас обличчя змарніле… Чому? І в очах сум. Оксано, може, у вас щось не гаразд? Може, в чомусь є потреба? Я допоможу. Я розраю. Скажіть мені, що у вас трапилось?..
— Євгене… Мені боляче говорити вам… я думала, що він сказав…
— Хто він? Про що?
— Роман. Ваш брат…
— Роман? Я не розумію… До чого тут мій брат? Хіба він бачив вас ці дні?..
— Євгене… як мені тяжко! Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось…
— Як? Заждіть… Що значить… одружуємось… А як же я?
— Ви? Євгене, я не можу… ви мене мучите…
— Оксано… ви жартуєте! Це нехороший жарт. Ну скажіть, що ви пожартували. Оксано!
— Ні, не жартую, друже… не жартую. І досить! До сить про це!
— Заждіть. Ще хвилинку. Як же так? Роман… хіба він любить вас? Адже це я вас… побачив… Пробачте, що я кажу! Пробачте! Я розумію, вас не можна не полю бити… Але Роман… Оксано, а ви… невже ви любите його?..
— Євгене, не питайте мене… Навіщо такі муки? Я належу йому… вам досить цього…
— Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?
— Як? Як ви сказали? Річ…
— Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…
— Євгене…
— Я не знав, що це так просто…
— Євгене… ви нічого не знаєте…
— Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…
— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…
— Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…
— Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…
ПЛАЧ СЕРЦЯ
Оксано, що ти зробила?
Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.
Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти наробила?
Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.
Ніч у душі.
Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?
Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…
Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…
Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони — тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!
Ти належиш йому?
Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста — степовому світанку, чоло твоє — цнотливим хмаринам літнього дня, коси — безмежним ланам пшениці і жита…
А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!
Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!
Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…
Оксано, муко моя!
Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?
Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.