Шрифт:
— Тільки рослини? — затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.
— Не тільки.
— А розумні істоти є? Розумні істоти? — загукали нетерпляче з різних боків.
— Я не бачив їх, — сказав космонавт строго. — Але вони є. А може, були.
— Точніше…
— Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде — ні душі…
— А що думаєте ви?
— Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос — не те, що ми думали. Точніше — не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…
— Ще, ще що-небудь! — закричали навколо. — Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..
Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.
— Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.
Він передав фотографію в юрбу.
— Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.
Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею— Записи зроблені двома способами — графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні — тільки там.
— Чому?
— Елемент, з якого складається скеля, — невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…
А після паузи космонавт якось дивно додав:
— Та й невідомо, чи потрібно це…
— Але ви спробували розшифрувати записи? — почулося запитання. — Адже на кораблі є логічні машини…
— Пробував, — відповів Коваль.
— Що-небудь вийшло?
Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.
— Ні.
— Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?
— Штучні. Це безсумнівно.
— Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?
Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.
— Друзі, — тихо сказав він. — На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, — ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…
Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.
Герой Марса солодко спав.
3
Пролунав дзвінок.
Президент взяв трубку. Викликала Москва.
В трубці почувся глухий голос керівника уряду. Він тривожно запитував:
— Вже минуло сорок годин. Чому нічого не даєте для преси, для радіо?
— Не готові дані, — відповів президент.
— А Коваль? Що з ним?
— Спить.
— Як спить?
— Спить сорок годин. Напевне, незвичайне виснаження. Не слід одразу його пускати на люди. Ви ж знаєте — з радості вони можуть заморити його…
В трубці почувся сміх.
— Так, так… Це ви правильно. Мабуть, найкраще буде— дати Павлу Григоровичу відпустку. Хай поїде до мами… до дівчини… якщо вона є…
— Є дівчина…
— От і добре… Це будуть найкращі ліки. А то я теж піддався загальному захопленню, не витримав. Захотілося сенсації. Хе-хе… Нічого, підождемо. І світ підожде…
— Та для чого ж чекати? Опрацюємо дані — і покажемо, опублікуємо. Без Коваля. Правда, дуже багато дивного. Незрозумілого. Підождемо, доки він прокинеться…
— Тоді до побачення. Передайте Ковалю моє вітання. І не забудьте про відпустку…
— Спасибі. До побачення.
Президент поклав трубку. Переглянувся з Петровим — конструктором «Марс-16».
— Що будемо робити?
Жовтаве обличчя Петрова зарожевіло. Примружені очі заблищали.
— Треба ждати, — рішуче сказав він. — Досить шуму, сенсацій. Ми не діти — і хай люди Землі зрозуміють це…
— Що ви мене агітуєте? — засміявся президент. — Я теж проти шуму… Але прискорити… кортить… мабуть, у мені ще є щось дитяче… Га?