Шрифт:
Василина вийшла за двір, а Одарка з Яриною бігцем побігли до комори, хватькома набрали сиру, масла, яєць, меду, крупів і всякого поживку й ледве донесли до пекарні. В пекарні, замість несмачного кулешу, молодиці розпочали готувати собі таку вечерю, яку не щодня їв і сам Ястшембський.
Василина вийшла за двір і пішла понад ставком на греблю. Тудою йшов шлях на Комарівку. Півдня вона побула в чужому домі, між чужими людьми, і людьми якимись чудними, а за того півдня її взяла така нудьга, що в неї була думка піти в Комарівку і не вертатись до пана.
Василина тихо йшла через греблю під високими, старими вербами. Сонце тільки що зайшло. За ставком, за садками червоніли хмари, неначе обсипані рожами. В тихій воді було видно синє глибоке небо. По йому неначе десь глибоко-глибоко під водою плавали червоні лебеді. Василина задумалась. Проти неї з-за млина вийшов Василь Кравченко. Василина стала, аж злякалась.
– Добривечір, Василино! От тепер ти в нас у Журавці,- сказав Василь.- А я оце йшов до панського двору, думав, чи не побачуся з тобою.
Василина ледве опам’яталась. Її дума літала над Ко-марівкою, коло батькового садка, коло матері. Вона стояла і мовчки дивилась на Василя.
– Чого це ти, Василино, мовчиш? Чи не впізнала мене, чи що?
– Ба впізнала... Я йду та все собі думу думаю. Одна дума снувалась за другою. Ти мене аж злякав,- тихо сказала Василина.
– Невже я став такий страшний? Півдня побула в дворі і мене вже злякалась.
Василина пильно дивилась Василеві в вічі: ті ж чудові чорні очі, ті ж чорні брови на широкому лобі, ті ж чорні кучері, та чогось Василь став не такий гарний, як був передніше. Вона неначе вперве вгляділа, що в Василя були широкі губи, що спідня губа була товста, ніс короткий, ще й перенісся між бровами дуже глибоко запало.
– От тепер, серце Василино, ти вже не вийдеш з нашої Журавки,- сказав Василь.
– Хто його зна... Чогось мене сум бере в Журавці,- сказала Василина,- я не звикла до тих панських покоїв, не знаю, як в їх і повернутись, як і ступити.
Василина говорила і дивилась на ставок. Вода в ставку блищала між зеленими садками та вербами, неначе в зелених рамах, і Василина чогось пригадала здорове дзеркало в широких рамах в панських покоях. Ті пишні зелені береги здавались для неї рамами, тиха вода стояла, неначе блискуче скло. Вона неначе вгляділа свою гарну вроду, свій осміх, і тут, поруч з своїм лицем - прегарне лице Ястшембського з рожевими устами, з тихими, але пишними синіми очима.
– Чого ти, Василино, стала така смутна? Звикай до нашого села та виходь до нас на вулицю.
– Коли ще пан пустить... Хто його зна, яке буде тутечки моє життя... Одарка та Ярина чогось такі напундючені, чогось косо дивляться на мене.
– А пан тебе не зачіпає?
– спитав Василь, насупивши брови.
Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем. Ніби огонь запалив її щоки, навіть лоб і вуха. Вона вся неначе зайнялась з тілом і душею.
– Стережись, моє серце, цього панича. Не одна дівчина в селі плаче од його. Стережись, Василино!
Василина й справді збентежилась. Якийсь страх напав на неї, неначе облив її холодною водою.
Ніч спадала на садки, на ставок. Вода під млиновими колесами дуже гула та шуміла серед вечірньої тиші. Василь обняв Василину і пригорнув до себе. Василина почувала, що її серце було спокійне, як тиха вода в ставку, її лице було холодне; вона несподівано почутила, що в неї душа холоне для молодого Василя.
Василь недовго стояв з Василиною; вони швидко розійшлися, неначе Василина хапалася до панського двору.
«Я вже не так люблю його, як любила під зеленим дубом коло куреня,- думала Василина, тихо йдучи до двору.- Чогось у його стали не такі гарні губи, чогось у його так глибоко запало перенісся, і лице стало чогось коротке. Чи він був слабий, чи схуд...» - міркувала молода дівчина, вертаючись до двору.
Василина прийшла в двір. Вже зовсім смеркалось. Панський дім білів в темряві: вікна чорніли навіть в пекарні... а з пекарні було чути скрипку... Василина одчинила двері в сіни, з хати було чуть шум, регіт, а скрипка вищала та щебетала. Одчинила вона двері в пекарню - звідтіль полився світ широкою хвилею. Вікна були позавішувані свитками.
На столі горіло дві свічки. Стіл був застелений скатертю. За столом сиділа Одарка поруч з мірошником з панського млина. Ярина сиділа кінець стола, а проти неї на ослоні сидів писар з контори. Другий писар грав на скрипці, а Олена подавала на стіл тарілки та полумиски. На столі стояла здорова миска вареників в маслі, тарілки з сметаною, молочна каша. Перед мірошником стояла пляшка горілки. Мірошник, здоровий, чорновусий та повновидий чоловік, наливав в чарку горілку і частував Одарку й Ярину.