Ястшембський похвалився їм, що знайшов собі таку ді­вчину-красуню, за яку ні в казках не сказати, ні пером написати. Молоді паничі зумисне приїхали подивитись на Василину. Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі.

В залі засвітили свічки. Молоді паничі позапалювали цигари, балакали та свистіли, ходячи по хаті.

Молодиці повбігали в гостинну за ділом і без діла і ве­штались по покоях. Паничі жартували з ними та жениха­лись.

– А де ж, пане Ястшембський, твоя Василина? Може, спить, зачарована в якомусь палаці серед густого лісу?
– питали паничі в Ястшембського.- Чи не можна часом її розбудити.

– Одарко! Поклич мерщій сюди Василину,- сказав пан Ястшембський.

Одарка пішла до пекарні і покликала Василину. Васи­лина не хотіла йти й опиналась.

– Та йди-бо!
– штовхала її Одарка.- Чого ти боїшся? Хі­ба вони тебе з’їдять, чи що.

Одарка упхнула Василину в залу. Василина стала коло порога.

Хшановський взяв свічку, підійшов до Василини тихе­сенько, як кіт до миші, і присвітив до її лиця. Василина обернула лице до стіни і затулилась рукавом.

– Та не соромтесь-бо, оберніться до мене! Оце які ви соромливі!
– жартував Хшановський та все одтягував Ва-силинину руку за рукав.

З-під білого рукава блиснули дві чорні брови, як дві веселки, і пара чудових очей.

– Гарна, гарна дівчина, та тільки бриклива,- говорив панич, та все одтягував Василинину руку за рукав.

– Одчепіться! Бо як дам, то й перекинетесь!
– крикнула дико Василина.

В Василини ще й досі гуло в голові од чарки горілки. Вона махнула на панича рукою і зачепила його рукавом по лиці. Ще зроду Василина не бачила такого недоладно­го лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як очеретина, тонкий, як до­шка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та жовтим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи бу­ли тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька рідка борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь. Через бороду було видно всі щелепи й підборіддя і навіть комірчики. Василині чомусь здалося, що то стояла на задніх лапах миша, на котрій облізла шерсть. Лице у Хшановського так світилося, неначе було налите водою. Василина глянула йому в вічі і навіть трохи злякалась. Для неї чогось здалося, що то нечиста сила.

Не встигла Василина одвести очі од Хшановського, а до неї приступив з свічкою пан Прушинський, вже не ду­же молодий панич, здоровий, широкоплечий, з великою головою, з цілою гривою міцного волосся на голові, з роз­кішними чорними бровами на високому лобі. Все його лице дихало силою, мужньою красою.

– А чого це ти ховаєшся од нас? Чи спатки хочеш, чи їстоньки?
– сказав пан Прушинський і повернув Василину до себе лицем.

Василина вже не мала сили одмахуватись. Паничі оглядали бідну дівчину, курячи цигари і пускаючи дим на її лице.

– Одарко! Ти б нам подала чого закусити!
– гукнув Яст­шембський.

– То дайте ключі од комори,- сказала Одарка.

Через годину в гостинній на столі стояли ті вареники,

що неподоїдали писарі з мірошником, шинка, оселед­ці, стояли пляшки з горілкою та винами. Кругом стола ви­лися молоді гарні молодиці, а Василина все стояла в ку­точку, обернувшись до стіни. Прушинський лежав на канапі і пускав з рота дим в стелю рядком дрібних кру­жків; Хшановський лежав в кріслі, задравши тонкі, як палички, ноги на спинку стільця, а Ястшембський сидів верхи на стільці.

– За те, що ви мене ждали та спати не лягали, нате вам, молодиці, по чарці,- сказав Ястшембський.

Одарка підійшла до стола і, регочучись на весь рот, ви­пила чарку до дна. Після неї випила Ярина.

– А йди, Василино, на й тобі чарку,- гукнув Ястше­мбський.

– Не хочу, не піду,- сказала Василина, надувши губи, як мала дитина,- я не п’ю горілки.

– Я Василині сам понесу, та ще й вина,- сказав Хшановський тонким дівоцьким голосом, наливши чарку вина і подаючи Василині.

Василина не хотіла брати в руки чарки та все одверта­ла голову.

– Та йди-бо, Василино! Оце яка чудна!
– сказала Ярина і потягла Василину за руку до стола.

– Пий, Василино!
– сказав Хшановський.

– Я од вас зроду-віку не візьму чарки,- сказала Васили­на різким голосом.

Всі засміялись.

– Ну, то випий од мене - сказав Ястшембський і подав Василині чарку з вином.

Василина взяла чарку і покуштувала. Вино було добре й солодке. Василина незчулась, як вихилила всю чарку до дна.

Паничі й молодиці зареготались.

– А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене!
– обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині ча­рку вина.

Василина взяла чарку й випила.

– Е! Бачте, які ви!
– обізвалась Ярина.- Як мене, то й не частуєте вином.

– Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба,- сказав Пруши­нський.

– Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала,- сказала зоби­жена Ярина.

Ще довгенько паничі пили, й закушували, та жа­ртували з молодицями, а далі сіли грати в карти.