Шрифт:
– Чи любиш тепер мене, Василино?
– спитав її Ястшембський.
– Люблю більше, як батька, як матір, хоч би ви й не купували мені гостинців,- сказала Василина.
Настала зима. Випав великий сніг. Почалась надворі завірюха. Ястшембський нудився в своїх покоях, частенько їздив до сусід в гості, їздив з сусідами на влови, але все-таки його брала нудьга. Сільське життя давило його в зимній час, як лиха година.
Раз зимою сусіди паничі намоглися до Ястшембського на дикий бал.
– Пане Ястшембський! Наші вельможні панни такі манірні, такі тонні та скучні! Попроси нас ще до своїх одалісок на дикий бал,- просили Ястшембського веселі паничі Хшановський, Прушинський та Мошицький.
– Добре, приїжджайте в суботу ввечері. Я не звелю нікого приймати. Розказуйте всім, що я виїхав до Києва,- сказав Ястшембський.
Настала субота. До Ястшембського поз’їздились молоді паничі. Приїхав Хшановський парою чудових коней в критих санках, приїхав Прушинський. Він по дорозі заїхав до Мошицького й взяв його з собою.
Настав вечір. Ястшембський звелів наймитові зачинити браму й ніяких гостей не пускати в двір, а якби ще хто приїхав, то звелів сказати, що панич поїхав до Києва й швидко не приїде.
Надворі пішов сніг, піднявся вітер. Метелиця засипала землю снігом, як піском. Вітер піднімався зверху, падав вниз й неначе лизав язиками по снігу, по хатах, по садках і заносив усе дрібним снігом.
А в покоях в Ястшембського було тепло, тихо та ясно. На стінах горіли канделябри, на столах палали лампи. На столі стояв блискучий самовар. Весь стіл був заставлений гарною посудою, паляничками, бубличками, кренделями, варенням, коробками тютюну, дорогих цигар. Стовп гарячого пару виривався з-під покришки самовара й бив вгору під саму стелю.
Чотири паничі в дуже вольних позах то сиділи, то лежали кругом стола, курили цигари, пили чай та закушували. Василина наливала чай. Вона була в стрічках, в розкішному вінку з червоних та жовтих рож з золотими осередками. Над самим лобом блищав рядок квіток з парчових золотих та срібних стьожок. Тонка біла сорочка була чудово вишита од плечей до самих ліктів. Шия гнулась од намиста й дукачів. Розкішні довгі стрічки вкривали її плечі й спину й спадали до пояса. Василина стала повніша на виду, стала біла та рум’яна. Чудові веселі очі горіли вогнем. Чорні брови, як шовкові шнурки, стали ще ясніші, ще чорніші на білому лобі.
По покоях вештались Одарка, Ярина та Олена, гарно зав’язані здоровими хустками, в нових юбках та в червоних чоботях. Одна подавала сухарці, друга накладала варення, третя никала з кутка в куток без жодного діла. Всі вони знали, що паничі люблять, щоб коло їх вештались гарні молодиці та дівчата.
Паничі голосно розмовляли, змагались, реготались, жартували з молодицями та курили цигари. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки.
– Василино! Поналивай нам ще по стаканові чаю,- сказав Ястшембський.
Василина приступила до столу, позакачувала рукави і почала наливати чай. На її невеличких пальцях заблищали срібні та мідні персні.
– Де ти, пане Ястшембський, достав собі таку паву?
– спитав Хшановський в хазяїна.
– Не далі як у Комарівці,- обізвався з-за стола Ястшембський.
– Та й гарна ж ти, Василино,- сказав Хшановський, заглядаючи Василині в вічі,- ану, підведи очі вгору! А які в неї бровенята! Неначе хто намалював на папері! Чи ти знаєш, Василино, що ти гарна?
– Як для кого. Для вас, може, й гарна, а для кого іншого, то, може, й негарна,- сказала Василина сміливо, але вже без крику й без дикості.
– Ану, подивися на мене,- промовив по другу руку Василини Мошицький, панок, схожий на Хшановського, зовсім полинялий, хоч і молодий, з дівчачим, блідим та сухим лицем, з ріденькою гострою рудою борідкою.
Василина глянула на його й одвернулась. Мошицький був такий гидкий для неї, що вона аж іздригнулась. Українські селяни якраз в такій постаті бачать дідьків під греблею.
– Чого ж ти одвертаєшся од мене? Хіба я тобі не сподобний, чи що?
– спитав її солоденьким жіноцьким голосом Мошицький і здушив її за лікоть.
Василина легенько одвела його руку набік.
– Ой лишенько! Через вас я розлила чай на скатерть,- сказала Василина дзвінким, як кришталь, голосом.
– Та й голосок же в тебе! Може, ти нам заспіваєш?
– спитав пан Хшановський.
– Оце, не мала б чого робити, та співала,- сказала Василина.
– Я не дуже люблю їх співи,- обізвався Прушинський.-Одарко! Ходи, лишень, сюди ближче! Чого ти ховаєшся по закутках?..