Василина ввійшла в хату і не знала, де стати, де сісти.

– Здорова була, чорнобрива!
– гукнув з-за стола міро­шник.- А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці.

Василина стояла серед хати і не знала, куди притули­тись.

– Це якась горда та пишна,- обізвався писар.- Просимо вечеряти!

– Вечеряйте на здоров’я, спасибі!
– несміливо обізвалась Василина.

– Та сідай-бо, Василино, не будь така пишна,- сказала Ярина і трохи посунулась.

Василина сіла коло стола і не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників в тарілку і поставив перед Васи­линою.

– Потривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати ді­вчину,- сказав мірошник, подаючи Василині чарку горі­лки.

Василині було чогось сором. Вона одхилила лице і затулилась рукавом.

– Бач, як одвертається! А якби я був молодий, то, може б, прихилилась до мене,- сказав мірошник.

– Та випий-бо, коли тебе просять,- обізвалась з-за сто­ла Одарка,- оце, яка ти справді пишна!

– Та спасибі, я не п’ю горілки,-сказала Василина,

– Знаю я, як дівчата не п’ють! При людях не можна, а за дверима, та ще з хлопцями, то й можна,- сказав міро­шник.

– Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,- сказала Олена.

Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.

– Ого-го! Видно, що первістка,- загуркотів мірошник, як млинове колесо.- Ану, хильни ще раз так, щоб було ви­дно дно.

Всі причепились до Василини. Вона й справді хильну­ла до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.

– Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,- загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.

– Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?

Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.

– А поведи нас, Одарко, в панські покої,- намагався мі­рошник.

– Ой, боюся! Часом панич приїде,- сказала Одарка.

– А як приїде, то ми повтікаємо,- сказав писар,- ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, пота­нцюєте.

– А справді ходім,- закричали молодиці.

Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Пи­сарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клаві­ші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на ци­мбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно ку­лаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі підняла­ся курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.

– Та й добре лежати на цьому сучого сина ліжку!
– гук­нув мірошник і простягся на всю довжину канапи, як гора.
– Здається, лежав би тут до самої смерті.

Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака. Василину розібрала горілка. На неї на­йшла охота до танців. Ярина вхопила її за руку і потягла в танець.

– Ото грає панський обрік в бісових молодицях,- сказав мірошник, дивлячись на танці й скоки. Надворі забрехали собаки. На улиці щось загуркотіло. Мірошник як опечений скочив з канапи. Одарка скочила з канапи на поміст так легенько, що трохи не проломила дощок, віко од фортеп’яна стукнуло. Писарець одчинив вікно і пли­гнув через вікно в садок; за ним плигнув другий писар, а мірошник, зовсім п’яний, зав’яз у вікні, зачепившись но­гою за одвірок, та й полетів сторч у квітки. Одарка зачи­нила вікно й кинулась в пекарню. Миски з варениками, тарілки, пляшки, все неначе летіло на крилах з стола під піч, під лавку. Один полумисок з варениками не потрапив утекти під лавку та вскочив у помийницю. Ситі вареники здивувались, що недавно плавали з головою в маслі, а це чогось опинились в помиях.

Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку, разом з полумиском стягла з стола скатерть і всунула в піч. Перелякана пляшка горілки скочила з стола слідком за скатеркою і покотилась по землі. На лаві зосталась писарева скрипка. Ярина вхопила її, бігала з нею по хаті, не знала, де її діти, а далі всунула в грубу в попіл.

– Борони боже, Василино! Не признавайся паничеві, бо буде нам, буде й тобі,- сказала Одарка.

Василина зблідла, як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась. Вона вперве на віку вплуталась в лихо проти своєї волі і трохи не плакала.

Заскрипіли сінешні двері, затупотіли в сінях люди. Одарка вхопила свічку і вийшла в сіни. Ястшембський пі­шов до покоїв.

– Пхе! Що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? Поодчиняй, Одарко, вікна!
– сказав панич.

Одарка поодчиняла всі вікна, тільки боялась одчинити те вікно, через котре повискакували писарі з мірошни­ком.

– Поодчиняй усі вікна, бо там позаду їдуть гості,- сказав Ястшембський.

Незабаром у дворі знов загуркотіла бричка і в покої ввійшли близькі сусіди Ястшембського, молоді паничі з дрібних дідичів, пан Хшановський та пан Прушинський.