Шрифт:
І здається Василині, що бистра вода понесла її на середину широкої річки. Береги ледве мріють, заставлені гострими скелями. Вода реве, клекотить. Вона тоне, заливається водою й знов виринає й ніяк не може втонути.
Сонце заблищало з високого неба просто над нею. Вона простягає руки просто до сонця й просить помочі. Сонце сховалось, неначе пірнуло у небо, й надворі стала ніч. А вода реве, кидає Василиною то вгору, то вниз. Вона то пірнає, то виринає. Кругом неї заворушились у воді русалки, заспівали і почали її тягти на дно. Василина тоне все глибше; чує, як вода крутить нею, мов вихор пилом. От вона лягає на холодне дно й потрапляє лицем на дні на свою дитину. Дитина вхопилась холодними ручками за шию й повисла, як здоровий важкий камінь. От вона вмирає, але у воді чути: бовть, бовть, бовть!
– і той страшний гук не дає їй вмерти, держить у тілі душу...
Коли це кругом неї вода стала гаряча й почала кипіти. З чорного дна вихопилась червона водяна трава, чудна, похожа на раки, на павуки, й запалала полум’ям. Кругом неї вода заклекотіла. А русалки знов закрутились коло неї й заговорили людським язиком...
Василина розплющила очі. Кругом неї стояли дві баби і одна молодиця. Молодиця лила воду з тикви на її голову. Баби підвели Василину й посадили.
– На, молодице, напийся води,- сказала одна баба, приставляючи тикву з водою Василині до губів.
Василина напилась води і опам’яталась.
– Яка це молодиця?
– говорила одна баба.- Здається вона не стеблівська.
– Мабуть, якась бурлачка,- обізвалась молодиця.
Василина не мала сили говорити, тільки застогнала і знов впала на каміння.
– Боже наш милостивий! Що ж нам робити з цією нещасною молодицею,- бідкалась баба,- де її діти, як їй помогти?
Людські хати були далеко. Найближче стояла хата тієї молодиці, котра вгляділа Василину разом з бабами. То була молода удова Марія Янівна.
– Куди б її одвести: не можна ж таки покинути її, бідну, отут на сонці,- говорили баби,- одведемо до тебе, Маріє, нехай полежить в тебе хоч до вечора.
– То й одведемо до мене,- обізвалась Марія з плачем.- Господи милостивий, яка вона бліда, неначе мертва.
Вони підвели Василину з землі й через силу поволокли до Маріїної хати. Вони поклали її в сінях, підмостили їй мішок з одежею під голови.
Три дні лежала Василина без пам’яті, не їла й не пила. Марія Янівна ходила до священика, щоб висповідав Василину, але священик, розпитавши, що Василині одібрало язик, не схотів йти.
На четвертий день вранці Марія, збиралася йти у фабрику. Василина неначе прокинулась і заговорила.
– Скажіть мені, де це я?
– спитала Василина в Марії, дивлячись у одчинені сінешні двері на високі верби.
– Ти, молодице, в добрих людей,- сказала Марія.
Василина глянула по сінях, подивилася на Марію, глянула через двері на вузький ярок, на верби у ярку і ніяк не могла пригадати, де вона лежить,
– Чи довго я лежала недужа?
– через велику силу спитала Василина.
– Вже три дні, як ми тебе знайшли коло Росі й привели у мою хату: ти лежала три дні без пам’яті. Ми думали, що ти вже вмерла,- сказала Марія.
Марія нагадала Василині річку, і страшна подія, неначе блискавка, освітила Василину. Вона вся отерпла, застогнала й закрутила головою, неначе хотіла випручатись од страшної думки.
– Звідкіля ти, молодице?
– спитала Марія.
– Яз Комарівки, під Звенигородкою, та прийшла сюди на фабрику на заробітки,- сказала Василина.
– Ти, мабуть, заслабла дорогою?
– спитала Марія.
– Еге. Мене один чоловік, спасибі йому, підвіз до Стеблева, й я через велику силу дійшла до фабрики,- сказала Василина.
– Може б, ти чого попоїла?
– спитала Марія,
Василина тільки рукою махнула.
– Як же тебе звуть?
– спитала Марія.
– Я Василина,- сказала Василина і боялась більше говорити за себе.
– Може б, ти висповідалась та запричастилась?
– спитала Марія.
– Якби я вмерла... Господи! Пошли мені смерть!
– жалібно й тихо заголосила Василина.
Ці слова навели на Марію журбу. Вона схилила голову й заплакала. Її душа почула в тих словах якесь велике горе.
Марія дала Василині напитись води, одчинила сінешні двері й побігла до фабрики. Василина зосталась у сінях сама. В одчинені двері було видно, як зеленів крутий бік яру, вкритий зеленого травою та зеленою огородиною. Ввесь яр був закиданий гіллястими вербами, неначе гніздами, понад тихою течією, що плинула з криниці до Росі. Здоровий червоний камінь висовувався з крутого зеленого косогору. А зверху синіло чудове пишне синє небо, а по йому, неначе лебеді, плавали білі хмарки. Василина задивилась на красу неба й землі і втихомирилась.