Шрифт:
У Василини не стало сили йти далі. Вона спинилась під скелею, впала в бур’ян на пісок й застогнала не своїм голосом...
На землю впала темна ніч. Густі зорі висипались на небі. Внизу, під скелею, між камінням, шуміла та булькотіла вода, падаючи вниз, неначе у горщик, та клекотіла, неначе кипіла в казані. Опівночі Василина породила сина. Вона лежала без пам’яті, неначе мертва, розкидавши руки на пісок. Темна ніч та ясні зорі прикрили її сором, її лихо, а шум води заглушив крик малого сина... Василина лежала без пам’яті, неначе мертва...
Сонце зійшло й облило за Россю високі скелі тихим теплим світом од верху до самого низу. Василина опам’яталась. Вона розплющила очі, глянула кругом себе, на скелі за Россю, глянула на високу вербу, що обперлась об скелю й прикривала її своєю тінню, почула шум на Росі...
«Де це я? Чого це я сюди зайшла? Чого це я лежу під скелею у лозах та бур’яні?» - думала Василина, як крізь важкий сон, хапаючись за голову.
Зверху над Василиною неначе висів здоровий камінь, гладенький, як стеля, з вузькими темними щілинами. Збоку стояла кам’яна стіна, ще гаряча од сонця; од неї пашіло теплом, як од гарячої печі.
«Боже мій! Що це зо мною діється? Чи я сплю, чи це мені сниться, чи я слаба»,- думала Василина, дивлячись на кам’яну стелю.
Пам’ять верталась до неї, та не могла вернутись.
Вона повела по очах рукою, неначе хотіла прогнати якийсь важкий сон з очей. Коли це писнула дитина голосно. Той гострий крик неначе врізав Василину ножем по самому серці. Десь у неї взялася сила, неначе хто линув на неї цілющою водою. Вона швидко підвела голову, підвелася й сіла. Пам’ять разом вернулась до неї, її облило неначе холодною водою. Коло неї качалась мала дитина й кричала гострим, пронизуватим голосом.
Василина й сама незчулась, як скинула з себе керсет і завинула в його дитину. Цілий вчорашній день з’явився перед нею, од самого ранку до пізньої ночі. Все горе того страшного дня, всі муки тієї страшної ночі разом встали в її пам’яті. Вона крикнула не своїм голосом й заглушила слабий дитячий крик.
– Так це ти, поганцю, довів мене, безщасну, до такого лиха! Ти мене знівечив, прогнав з своєї хати, з рідного краю, пустив по світу волоцюгою. А сам гуляєш та танцюєш з своєю молодою. Я одна мушу поневірятись на чужій стороні, між чужими людьми. Не діждеш ти, щоб я годувала твого сина!
– крикнула Василина не своїм голосом.
Вона хотіла встати. Вся ненависть до Ястшембського закипіла у її серці, пробила його наскрізь гострим ножем, закипіла в душі, як вода на вогні. Вона почула, що набирається сили з тією злістю. Гнів налив її тіло якимсь пекельним здоров’ям: вона хотіла встати, але знов упала на пісок. А лихо клекотіло у її душі, як вода в казані. Вона згадала вчорашній вечір, згадала молоду Ястшембського, всю у рожевій одежі, у дорогих квітках на голові, веселу, щасливу.
Василина почутила, що злість давить її душу, затоплює серце, як вода. Їй здалось, що камінь над її головою все спускається нижче й лягає на її груди, і давить до холодного піску, давить, давить і не дає дихати...
Вона кинула оком на дитину... Бліде лице посиніло. Руки простяглися до дитини. У Василини десь узялась сила. Вона встала, вхопила дитину й кинулась до річки.
«Не діждеш ти, щоб я годувала твою дитину»,- подумала Василина, а ноги самі несли її до річки. Вона вийшла на берег й спинилась на крутій скелі. Внизу під самою скелею шуміла між камінням вода. Хвиля била між трьома здоровими каменями й падала вниз білою піною.
Василина, бліда, як смерть, нагнулась вниз й глянула на шум, на білі хвилі. Вона й сама незчулась, як її руки випустили дитину. Вона тільки почула, як дитина впала у воду й бовтнула, неначе хто кинув у воду камінь, тільки тоді схаменулась, крикнула таким страшним голосом, яким люди кричать під ножем розбишаки, й впала без пам’яті на землю.
Сонце тільки що піднялось над корсунськими горами. Надворі ніде не видно було ні душі. Стояла мертва тиша, тільки внизу шуміла вода по камінню.
Василина лежала між купами каміння. Її очі, дикі й страшні, дивились на круті скелі на противному березі, а в голові ясно й виразно вчувалось страшне: бовть, бовть! неначе хто безперестанку кидав у хвилі каміння. Василині здалося, що потріскані скелі, облиті світом сонця, почали темнішати, оступились далеко од берега й неначе потонули у вечірньому тумані. На синє небо ніби впала ніч, небо почало чорніти. Зелені верби та лози потемнішали, наче голе дерево зимою. Темно-синій круг неба захитався на обидва боки, як човен на воді. Береги Росі розступились далеко один од другого. Скелі почали коливатись і почали рости угору.
День змінився на ніч, а серед тієї темряви ясно й виразно розносилося: бовть!
– і різало Василину по серці, як гострий ніж. Василині здалося, що вона лежить у печері під кам’яною стелею, а коло неї стоїть Ястшембський і регочеться. Камінь піднявся вгору, й стала біла стеля. Василині здалося, що вона в Журавці, в покоях у Ястшембського, сидить на канапі й держить на руках маленького, чудового хлопчика, свого сина. Вона вхопила дитину, пригорнула до серця й почала її душити. Пальці стали гострі, як гачки, й ввігналися у м’яке гаряче тіло. Тепла кров з дитини потекла по її грудях. Вона глянула дитині в лице, лице стало бліде, синє. Вона кинула його од себе, й дитина бовтнула у воду, а Ястшембський зареготався, вхопив її на руки й кинув у шум.