Шрифт:
«Це вона! Моє серце впізнало її, хоч би я й помилився»,- подумав Михалчевський і пішов слідком за музиками в оранду. «Але чого це коло неї в’ється така сила бурлак? Невже їх притягують ті дивні очі так, як і мене?»
В оранду зібралось дуже багато людей: почалися музики й танці. З п’ять пар дівчат та бурлачок-молодиць пішли в танець, і між ними танцювала Василина.
– А яка це чорнява молодиця у синьому жупані?
– спитав Михалчевський у одного парубка.
– А хіба ж ти не знаєш? Та це ж Василина,- одказав парубок.
– Здається, вона не стеблівська: я бачу її вперше,- сказав Михалчевський, не зводячи очей з Василини.
– Якби ти ходив на музики, то давно б її побачив. Вона щонеділі отут гуляє та п’є з парубками та з своєю подругою Янівною,- сказав парубок.
«Щонеділі гуляє та п’є з бурлаками.. Невже така краса, таке золото гуляє та п’є...» - подумав Михалчевський, важко зітхнувши.
– Чого це ти, Йване, так важко зітхаєш? Може, й тобі Василина спала на ум?
– спитав парубок.- Постав їй четвертину горілки, то й перестанеш зітхати,- сказав парубок насмішкувато.
«Боже мій, як же я скажу матері за Василину...» - подумав Михалчевський, не спускаючи очей з Василини.
А Василина танцювала, як метіль. Михалчевський стояв, немов кам’яний. Василина чарувала його і бровами, і очима, й тонкою білою шиєю, й тонким станом, повитим у синій жупан з вусиками з золотих стрічок. Він бачив, як її очі розгорювались, блищали іскрами та закривались білими віками з важкими чорними віями. На чистому лиці не видно було ні кровинки, а все лице неначе сяло якимсь тихим світом, як од першого снігу. Михалчевський не зводив з Василини очей, як вона сіла коло столу, сперлась на стіл ліктем, як бурлаки поставили на стіл пляшку горілки, й Василина почала хилити чарку за чаркою. В оранді стояв шум та клекіт. Михалчевський не чув, що говорила Василина до бурлак, він тільки бачив, як бліді, трохи рожеві губи ворушились і через губи блищали дрібні білі зуби. Василина ще вкинула в рот чарку, і її очі туманом вкрились. Бурлаки обсіли її навкруги, брали за руки, торкали за плечі та все частували. Михалчевського здавило у грудях. Йому хотілось кинутись на тих бурлак, розігнати їх ломакою, взяти Василину за руки й вивести надвір, у садок, на скелі над Россю, побалакати з нею.
Стало вечоріти. Дівчата й хлопці почали розходитись. П’яні бурлаки затягли хрипкими голосами пісні. Василина сиділа кінець стола й неначе дрімала, а Михалчевський стояв все на одному місці, неначе кам’яний, і не зводив з Василини очей. П’яні бурлаки вже завили, як вовки в лісі... Декотрі сиділи за столом, а декотрі вже звалились на лаву. Мина обняв Василину й ліз до неї цілуватись.
«Красо моя, роже моя! Що з тобою діється?» - подумав Михалчевський, тихо ламаючи руки. В його виступили на очах сльози.
Тим часом Марія Япівпа потягла Василину за руку. Василина встала, й вони обидві, побравшись за руки, вийшли з оранди. Михалчевський мовчки вийшов слідком за ними. Марія й Василина, коливаючись, перейшли місто й повернули до суконної фабрики. Михалчевський догнав їх і пішов поруч з ними.
– Ой козаче чорнобровий! Упилася на меду та й додому не дійду! Доведи нас, Іване, додому, бо, їй-богу, самі не дійдемо,- обізвалась Марія до Михалчевського.
– Добре, доведу,- сказав Михалчевський.
– А як ми попадаємо, чи донесеш нас?
– спитала Марія.
– Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести,- сказав Михалчевський.
Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.
– Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу,- насилу говорила Марія.- Іване! Обтруси-бо мене.
– Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити,- сказав Михалчевський.
– Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї,- сказала Марія.
– Бо Василина краща й молодша од тебе.
– Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме,- сказала Марія.
– Де ви, Василино, живете?
– вперше промовив Михалчевський до Василини.
– В Марії,- сказала Василина, липнувши на Михалчевського важкими віками.
Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія одімкнула двері. Вони увійшли в хату.
– От я у вас і гостем буду,- сказав Михалчевський.
– Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо вітати, а ти нас почастуй горілкою,- сказала Марія.
– Обтруси передніше жупана, Маріє,- сказав Михалчевський,- годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакаємо.
Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці.
– То й посідаймо,- сказала Марія, сідаючи коло Михалчевського.
Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Михалчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.