– Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече!
– крикнув Мина, схопившись з місця.

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

– Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше ки­слої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Моло­диця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бу­рлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

– Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьо­годні піти до церкви,- сказала Марія, хрестячись і зітхаю­чи.

– Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,- сказав Мина.- Чи підеш молитись, чи на хлопців диви­тись?

– Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на ви­трішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не про­товплюсь.

– Неначе ти й справді будеш протовплюватись у це­ркву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я га­рна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

– Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,- закрича­ла Марія спересердя.- Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

– Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтe­блів,- обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови під­няли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

– Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,- спи­тав Мина у Василини.

– Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,- сказала Василина.

– То хоч моргни на мене,- сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.

– Авжеж! Заходжусь моргать!
– сказала Василина.

– А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво!
– сказав Мина солодким голо­сом.

– Не мала куди дивитись, та на тебе.

– А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

– Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

– А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

– Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

– Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю?
– крикнув Мина, піднявши голос.

– Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,- сказала Василина.

– І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,- обізвалась Марія.

– Овва, а це що? Чуєш?
– сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

– Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібня­ки ти вже давненько витрусив з гамана.

– Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,- сказав Мина.

– Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу,- сказала Марія,

– Як же ти понесеш свої синяки на музики?
– сказав Мина.

– Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи!
– сказала Марія, моргаючи на Мину.

– Та й за мої брови не забудь,- обізвалась Василина.

– Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.

До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по су­хих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вки­нув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашляли.

– Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою,- загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив на­двір. За ним потяглися всі парубки.

Марія й Василина поприбирали в хаті, зварили обід, пообідали, помили ложки й почали прибиратись перед дзеркалом, одпихаючи одна другу.

– Знаєш що, Василинко! Кидай свою казарму, переходь до мене та й будемо жити вдвох. Моя хата не буде тісна для нас двох. На тих жидівських харчах ти зовсім захля­неш,- сказала Марія.

– Добре, Маріє, спасибі тобі, коли ти приймаєш мене до себе. На харч жид прикине мені з карбованця на місяць, то, може, я сяк-так і переб’юся.

– Авжеж переходь! Я зароблятиму і ти зароблятимеш, та складемо заробіток докупи, та й будемо жити. Коли вже поліщуки не видержали на жидівських харчах і повті­кали, то куди ж тобі видержати. Обсмикай мені, серденько, ззаду хвалди на спідниці та порозкладай до ла­ду, щоб було рясно,- сказала Марія, розкладаючи на гру­дях разки доброго намиста з дукачами.