Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.

– Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,- сказала Марія, встаючи з лави,- не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!

– А я неначе б їла солоні огірки,- обізвалась Василина з полу.

– Але як оце ми послались у новій одежі?
– питала Марія у Василини.

– І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш?
– спитала Васили­на.

– Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.

Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.

– А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порає­ться коло печі. А вон, проклята!
– крикнула Марія, схопи­вшись з лави.

Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.

– Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі!
– крикнула Марія.- Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?

– Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,- сказала Васи­лина,

– Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?

Марія й Василина поскидали нову одежу і повби­рались у буденну.

– Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,- бідкалась Марія.

– Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та прибе­решся, то й з церкви вийдуть.

Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому ло­бі. То йшов Мина.

– Ой, Мина йде!
– крикнула Марія й кинулась до дзе­ркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями що­ки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках ви­ступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.

Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,

– Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,- сказав Мина.

– Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що?
– спитала Марія.

– Та пропасниця ж,- сказав Мина, глянувши на Васили­ну.- Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.

– Оце полізу до служби в погріб по огірки!
– крикнула Марія.

– Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.

– То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,- сказала Марія.

– Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..

Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим ча­сом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.

– Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків?
– *гук­нув Мина.

– А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,- сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.

– Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак!
– сказала Марія.

– Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,- сказав бурлака.

Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.

– Еге, заманулось солоних огірків - сказав Мина, уплі­таючи кислу капусту на ввесь рот.

– А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті по­текла.

Мина почастував горілкою передніше молодиць, а по­тім себе, а парубків поминув.

– Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,- обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.

– А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,- сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.

– Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла?
– спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.

– А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,- сказала Марія, обідившись.

– А що в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку?
– спитав Мина насмішкувато.

– Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве ба­чиш?
– огризалась Марія.

– А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Ій-богу, неначе маляр намалював,- дражнився Мина.

– Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,- крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.