Ранок уже розжеврівся, чяйвали птахи, коли загін наблизився до річки. Вона безтурботно несла на схід, до лінивої ЕнтуЩг шлоа тоських снігів. По вологих берегах густо росли верболози; їхнє гілля вже порожевіло й випустило пухнасті бруньки. — Переправилися бродом і виїхали на широку дорогу; ліворуч і праворуч стирчали зелені горбики, наче припорошені дрібним снігом, — так рясно обсипали їх численні зірочки квітів.

— Як чудово світяться ці сніжинки в траві, - сказав Гандальф. — Тут їх називають «зімбельмайн», безсмертники, вони весь рік цвітуть там, де спочивають мерці. А ці кургани — могили пращурів Теодена.

— Сім курганів ліворуч і дев'ять праворуч, — сказав Арагорн, — багато поколінь змінилося з того часу, як поставлений Золотий Двір.

— П'ятсот разів опадало жовте листя в Чорноліссі, - сказав Леголас. — Для нас це зовсім небагато.

— Але для людей — чималий термін. Від часів побудови Медусельда нічого не лишилося, крім пісень. Тепер ця земля для роханців рідна, і лише мова їхня нагадує про спорідненість з північними племенами…

І він тихо проспівав кілька слів, незрозумілих ані ельфу, ані гному.

— Приємна мова, — сказав Леголас. — Така ж, як ця земля — гучна й розкотиста. І відчувається туга, її завжди багато в піснях смертних.

— Якщо хочеш, я перекладу, — сказав Арагорн. — Цю пісню склав невідомій співак, загдуючи, яким прекрасним був Еорл Юний, коли привів сюди своїх людей з півночі. Кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Ім'я співака забулося, а пісня живе…

Дорога, звиваючись поміж курганами, привела до стін Едораса. Вартові в блискучих кольчугах списами перегородили їм проїзд.

— Стійте, чужинці! — крикнув один з них роханською. — Хто ви такі й куди прямуєте?

На обличчях вартових відбився подив, анітрохи не дружній.

— Я розумію вас, — сказав Гандальф. — Але моїм супутникам ваша мова невідома. Якщо ви чекаєте відповіді від чужинців, чому не користуєтеся загальною мовою?

— Теоден, наш правитель, наказав не пропускати нікого, хто не розмовляє нашою мовою, — відповів начальник караулу. — Ми зараз воюємо і радіємо лише гостям з Гондору. За яким правом ви зухвало роз'їжджаєте в недоладному одязі нашими угіддями, та ще й на наших конях? Ми вже годину стежимо за вами. Звідки у вас такі коні, особливо цей, білий? Якщо лише нам ніхто не відвів очей, я сказав би, що це — сам Фелароф. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана, чи насланий ним привид?

— Ніхто не відводив вам очей, — пояснив Арагорн. — Коні дійсно з ваших табунів, ти міг би впізнати їх — це Арод і Хасуфель. Хіба стане конокрад повертатися до стайні? Два дні тому нам позичив їх Еомер, третій маркграф Рохану. Ми повинні повернути йому коней, як ми й домовлялися. Хіба Еомер ще не повернувся й не попередив про наше прибуття?

Вартовий явно збентежився.

— Про Еомера я вам нічого не скажу. Якщо ви не брешете, правитель має знати про вас. Можливо, вас і чекають. Але саме позавчора Грим Гадючий Язик розпорядився іменем Теодена не пропускати жодного чужинця за ворота.

— Гадючий Язик? — перепитав Гандальф. — Ані слова більше! У нас справа не до нього, а до правителя Рохану. І термінова! Повідом ярла сам чи пошли кого-небудь!

Очі мага гнівно блиснули з-під похмурих брів.

— Сам піду, — поміркувавши, вирішив начальник варти. — Тільки що ж я доповім правителю? На вигляд ти старий та слабкий, а грізний… [97]

— Ти добре придивився й правильно зрозумів, — відповів маг. — Я — Гандальф. Я вже бував тут, і я повернувся. Зауваж — я повертаю ярлові коня. Тінебор не слухається нічиєї руки, крім моєї. Зі мною Арагорн, син Арахорна, нащадок королів, ельф Леголас і гном Гімлі. Піди та передай, що ми чекаємо біля воріт.

— Що за імена у вас! — похитав головою начальник варти. — Намагатимусь нічого не наплутати. Однак ви навряд чи чогось дочекаєтесь в таку сувору добу…

Він зник за частоколом і повернувся через чверть години:

— Ходіть зі мною. Теоден дозволив упустити вас, але всю зброю, навіть патериці, ви залишите біля його порога, під наглядом прибрамної варти.

Окуті золоченою бронзою ворота одхилилися. Широка вулиця, брукована булижником, вела вгору, то круто завертаючи, по перериваючись акуратними сходинками. Уздовж дерев'яних будинків з низькими дверима біг по кам'яних жолобах чистий струмок. Його джерело било з-під плити, оздобленої кінськими головами, на вершиш горба. Ще вище вулиця оберталася на широкі сходи з кам'яними лавами на верхній площадці. На лавах з оголеними мечами сиділи воїни прибрамної варти. їх рудувате волосся було заплетене в коси, від зелених щитів відбивалося сонце.

— Далі йдіть самі, - сказав начальник варти. — Мені час повертатися на пост. Прощавайте, бажаю вам здобути ласку правителя.

І він, круто повернувши, поспішно покрокував униз. Мандрівники піднялися на площадку. Підвівшись, вартові продемонстрували незвичайно високий зріст і раптом хором привітали їх:

— Ласкаво просимо, прибульці з далеких країн! — звучно вигукнули вони роханською мовою, повертаючи мечі руків'ям до гостей на знак добрих намірів. Блиснули розсипи смарагдів на піхвах. Найвищий з вартових вийшов уперед і додав загальною мовою: