– Іди, Еовіно, дочко моєї сестри, — сказав Теоден. — Турбуватися більше немає про що.

Дівчина неспішно пішла до дверей. Її серйозні, задумливі очі дивилися на ярла із жалем та співчуттям. Волосся, розпущене по плечах, сяяло, мов золото. У білій сукні зі срібним поясом вона здавалася тонкою, гнучкою й міцною, наче сталь. Такою Арагорн побачив Еовіну: прекрасну й холодну, як ранок ранньої весни, і вона побачила Арагорна; сірий плащ не приховав від неї високу гідність нащадка давніх королів. На мить Еовіна наче закам'яніла, але відразу отямилась, відвернулася й переступила поріг. [103]

— Оглянь свої володіння, правителю, — сказав Ган-дальф. — Вдихни вільне повітря степів!

З тераси навколо Золотого Двору відкривався далекий краєвид. Скісні батоги дощу єднали небо із землею, із заходу тяглися темні хмари і десь далеко, серед невідомих вершин, щохвилини мигтіли зірниці. Але вітер з півночі вже відганяв грозу на південь, до Моря, рвав хмари, омивав блакить, і раптом цілий оберемок сонячного проміння пробився до землі. Дощові хмари заграли сріблом, а річки на рівнині дзеркально заблищали.

— Тут не так уже й темно, — сказав Теоден.

— Зовсім не темно, — сказав Гандальф. — І старість зовсім не так сильно пригнічує тебе, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою тростину!

Чорна тростина зі стуком упала на кам'яні плити. Теоден став розпрямлятися, наче довго ніс непосильний вантаж і ось тепер скинув. Він розігнув спину, став у весь свій справжній зріст, а очі його увібрали небесну блакить:

— Непевні сни мучили мене останнім часом, але зараз я нарешті прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Гандальфе! Боюся, ти станеш свідком останніх днів мого роду. Недовго залишилося красуватися Золотому Двору, який побудував Брего, син Еорла. Наше гніздо піде на поживу вогню. Що можна зробити?

— Багато чого, — сказав Гандальф. — Перш за все поклич Еомера. Якщо не помиляюся, ти кинув його до в'язниці за наклепом Грима, якого всі, крім тебе, звуть Гадючим Язиком?

— Еомер відмовився мені підкоритися і в моїй оселі погрожував убити Грима!

— Можна любити тебе, не люблячи Гадючого Язика та його отруйної мови, — заперечив Гандальф.

— Тепер я це розумію. Буде по-твоєму! Де Гаман? Він виявився поганим брамником, спробуємо його як гінця. Один злочинець приведе іншого, і я судитиму обох, — сказав Теоден, і хоча голос здавався суворим, очі посміхалися; у цій посмішці розтануло павутиння старечих зморщок.

Гаман помчав виконувати доручення; Гандальф посадив ярла на кам'яну лаву, а сам присів на верхній сходинці. Арагорн з товаришам стояв неподалік. [104]

— Немає часу розповісти тобі все, що ти маєш знати, — сказав Гандальф. — Але, сподіваюсь, невдовзі ми зможемо поговорити детальніше. Перш за все знай, правителю: тобі загрожує небезпека страшніша за кошмари, про які розпатякує Гадючий Язик. Але тепер ти не спиш — ти живеш! Гондор і Рохан не самотні! Сили ворога надмірно великі, але в нас є надія, прихована від ворога… — Тут Гандальф заговорив швидко й тихо, ніхто, крім ярла, не міг нічого почути. Теоден слухав уважно, і очі його розгорялися молодим блиском; він підхопився і повернувся на схід.

— Так, так, — гучно сказав Гандальф, — там ховається найстрашніша загроза, але й надія жевріє саме там. Долі світу тримаються на слабкій волосинці. Але чим більше ми протримаємося, тим жаркіше розгориться надія.

Усі мимоволі повернулися на схід. Там, за розлогими рівнинами, за похмурим валом гір, у володіннях Тіні, пов'язані разом надії й тривоги. Де був у цю хвилину Хранитель Персня? Леголас напружив зір і розрізнив блискітки сонця на дахах Мінас-Тіріта. А там, у далекій далині, ворушилися полум'яні язики — небезпека далека й близька водночас.

Теоден похитав головою, згорбився, наче знесилля ще боролося в ньому з волею Гандальфа, озирнувся на свій прекрасний старий будинок.

— За що мені такі випробування, коли я вже старий і чекаю заслуженого спокою? Шкода відважного Бороми-ра! Молоді гинуть, а дряхлі живуть…

Він безсило опустив зморшкуваті руки на коліна.

— Торкнися руків'я меча — це увіллє силу у твоє ослабле тіло, — сказав Гандальф.

Теоден звично простягнув руку до лівого боку, але меча на його поясі не було.

— Куди ж це Грим подів його? — пробурмотів він.

— Візьми мого! — відгукнувся молодий голос. — Він завжди служив тобі одному!

Двоє винних стояли на сходах: Гаман та Еомер, без кольчуги, з непокритою головою — але з мечем у руці.

— Як це розуміти? — спохмурнів Теоден, і важко було повірити, що якихось півгодини тому стареча неміч прикувала його до крісла.

— Моя провина, правителю, — сказав Гаман. — Невже я через радість помилився? Мені здалося, що маркграфу Рохану разом з волею слід повернути також зброю… [105]