Шрифт:
— Дивіться, воїни! Білий Вершник з нами! — крикнув Арагорн.
— Ярл та Білий Вершник! — загукала дружина. — Вперед, Еорлове плем'я!
Заграли сурми. Коні іржали та ставали дибки. Списи стукотіли по щитах. Ярл здійняв руку, подав знак. Зашуміло, немов могутній вихор піднявся у степу, — останнє військо Рохану вирушило на захід.
Та довго ще Еовіна, Краса Рохану, бачила відблиск сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо, самотньо біля розкритих навстіж дверей тихого Золотого Двору. [113]
Розділ 7 ОСАДА ГІРСЬКОГО РОГУ
Старою дорогою на північний захід уздовж Білих Гір прямувало військо, то вгору, то вниз, по зеленій країні пагорбів, перетинаючи убрід мілкі, веселі річки. Сонце, сідаючи, світило прямо у вічі, і широкі степи Рохану здавались величезним золотим круглим щитом. Неспішно розгорялася вечірня зоря; за спинами вершників гущавіли тіні.
Прямого шляху до бродів на Ізені, де роханці стримували натиск Саруманового війська, було більше, як сорок ліг. Щоб не запізнитись, воїни поганяли коней, і тільки пізно увечері дали їм відпочити. Половина шляху вже була позаду. Розташувались табором під зоряним небом, багать не палили, виставили вартових, вислали розвідників — користуючись темрявою та горбкуватістю землі, вони розійшлись безгучно та непомітно. Ніч проминула без пригод, на світанку зіграли побудку — і знов уперед, ліга за лігою…
Небо залишилось чистим, але повітря чавунною гирею гнітило плечі людей. Сонце зійшло сповите імлою, а слідом на сході вставало щось грізне і росло, і сварилось далеким гуркотом. Далеко на північному заході, під Імлистими горами, гущавіла тінь, що повзла з Долини Чародія. Гандальф притримав коня і зачекав, поки з ним порівняється Леголас.
— Допоможи, гостроокий ельфе. Ти за лігу відрізниш горобця від синиці. Що ти бачиш ось там, де Ізенгард?
— Мутний туман, — сказав ельф. — Якісь велетні крутяться на березі Ізени. Хто такі — не збагну. Звичайний туман мені б очей не застилав — цю тінь розтягує зловорожа воля.
— А за нами збирається гроза Мордору, — сказав Гандальф. — Темна ніч чекає на нас…
Задуха посилювалася. Опівдні загін стали доганяти хмари, півнеба закрила жалобна завіса, прошита по краю останніми іскрами світла. Сонце зайшло у кривавім мареві. Наконечники списів спалахнули, немов вугілля, коли останній промінь упав на степ та висвітлив прямовисні кручі Тризуба; його вістря та зазубрені піки здіймалися вже прямо над головами воїнів. І в цьому вмираючому світлі вершники попереду помітили силует верхівця, що нісся назустріч. [114]
Гонець був увесь укритий пилом, збуджений. Він тяжко сповз з коня, зняв зім'ятий шолом і хвилину постояв, хрипко дихаючи та збираючись на силі.
— Еомер тут? — спитав він нарешті. — Ви дуже запізнились! Без Теодреда все пішло шкереберть. Учора нас відтіснили за Ізен, багато наших полягло на переправі, а до непри-ятеля підійшло підкріплення. В Ізенгарді, видно, повимітали геть усіх. Саруман озброїв гірські племена та кочівників Темнолицих. Вони на нас тиснуть числом, а не вмінням… Еркенбранд із Західного Долу зібрав усіх, хто вижив, і відступає у напрямку Гірського Рогу. А інші розсіялися по степу… Де Еомер? Скажіть йому: їхати далі безглуздо, треба обороняти Едорас, вовки Сарумана незабаром будуть там…
Теоден, що весь час тримався позаду передової сторожі, смикнув повід і виїхав наперед.
— Йди-но сюди, Кеорле! Чи згоджуся я замість Еомера? Останнє ополчення Еорлінгів вийшло у похід і без бою не відступить!
— Правителю! — зніяковів Кеорл. — Ти тут! Вибач, я думав…
— Ти думав, я стирчу у Медусельді, як старий пень під снігом? Так воно й було, але західний вітер допоміг мені стрепенутися, — посміхнувся Теоден. — Дайте йому свіжого коня. І уперед — Еркенбранд чекає на допомогу!
— Вирушай, Теодене, — сказав Гандальф, не зводячи очей з верхів'я Ізени. — Не йди до бродів, не витрачай часу в полі — йди відразу до Хельмового Яру. А я мушу ненадовго відлучитися. Тінебор допоможе мені повернутись якомога скоріше…
Він звернувся до Арагорна, Еомера та всього почту Теодена:
— Бережіть ярла, поки я не повернусь! Заждіть мене біля Хельмових Воріт. До побачення!
Мов стріла, пущена з тугого лука, рвонувся уперед Тінебор, як вітер, пронісся над травою, як тінь, зник з очей. Сніжногривий захропів, став дибки, готовий бігти слідом за старшим, але того тільки птиця могла б зараз наздогнати.
— Як це розуміти? — спитав Гамана один з охоронців Теодена.
— Та ніяк. Гандальф Сірий дуже поспішає, оце й усе, — відповів Гаман. — Він завжди такий: був — і нема. [115]
— Гадючий Язик, мабуть, все пояснив би, — зітхнув охоронець.
— Це поза сумнівами, — відповів Гаман. — Але я краще почекаю, поки Гандальф сам усе пояснить.
— Аби не довелось довго чекати!
Теоден наказав завертати на південь. Настала ніч, але привалу не робили. Гори, ледь помітні в пітьмі, наблизились. За дві чи три милі від Західного Долу починались розлогі луги, а від них збігала вузька ущелина — Хельмів Яр, — там колись переховувався Хельм» герой стародавніх війн. Яр огинав Тризуб, мало-помалу вужчав і кінчався нагромадженням гострих прямовисних скель, куди не досягало денне світло.