— Слухайте всі уважно! — звернувся до них Теоден. — Я йду на війну і можу там накласти головою. Мій єдиний син, Теодред, загинув у бою. Інших дітей в мене немає. Тому називаю своїм спадкоємцем Еомера, сина моєї сестри. Якщо ж ми обидва не повернемося, оберіть собі правителя самі. Зараз, однак, я повинен комусь із вас доручити турботу про тих, хто залишається. Хто візьме це на себе?

Ніхто не відгукнувся.

— Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?

— Еорлінгам, — сказав Гаман.

— Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.

— Чому ж? — заперечив Гаман. — В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!

— Хай буде так, — сказав Теоден. — Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна! [111]

Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.

— Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, — сказав Тео-ден. — У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дунхаррані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.

— Не кажи так, правителю, — сказала Еовіна. — Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…

Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.

— Ярл повернеться, — сказав він. — Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.

Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.

Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.

— Нарешті почалося, — радів він. — Чого це люди не можуть взятися до справи, не переказавши спочатку купу слів? У мене сокира аж горить у руках. Роханці, напевне, не підведуть, але ж мені як бути? Не трястися ж, як торба, на сідлі Гандальфа!

— Найбезпечніше місце, — зазаначив Леголас. — Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника — не краща зброя.

— А гном — взагалі не вершник, — виправив Гімлі. — Я хочу рубати голови оркам, а не людям!

І він укотре перевірив пальцем, чи добре нагострено сокиру.

Роханська рать уже зібралася за воротами Едораса. Старі, молоді, усі верхи — більше тисячі чоловік. Списи стирчали густо, як молодий підлісок. Воїни дружно, весело зустріли Теодена. Ярлу підвели коня на ім'я Сніжногривий, зброєносець подав поводи Арагорну й Леголасу. Гімлі, дуже занепокоєний, спідлоба спостерігав за зборами, але тут до нього підійшов Еомер, ведучи свого жеребця:

— Чому похмурий, сине Глоїна? На жаль, на обіцяні уроки чемності під твоїм керівництвом часу не вистачило. Відкладемо нашу суперечку? Обіцяю не казати нічого про володарку Золотого Лісу. [112]

— Хай так і буде, сине Еомунда, на деякий час я забуду про твою помилку. Але якщо колись ти побачиш Галадріель на власні очі і не згодишся, що вона найпрекрасніша з живих істот світу, тоді кінець нашій приязні навіки!

— Домовились, — сказав Еомер. — А коли ти мені насправді вибачив, чи не згодишся, на знак примирення, розділити зі мною сідло? Гандальф поїде на чолі загону, але мій Сокіл не відмовиться нести тебе, аби ти не заперечував.

— Дякую, Еомере, — відповів задоволений Гімлі. — Я охоче поїду з тобою, а якщо Леголас також буде поряд з нами, то кращого і бажати нічого!

— Дуже добре! — зрадів Еомер. — Леголас зліва, Арагорн справа — хто встоїть перед нами?

Все було готове; Гандальф віддалився від воріт на сотню кроків, свиснув, і Тінебор, що блукав далеко над рікою, миттю підніс голову та відповів іржанням. За кілька хвилин він уже стояв перед магом.

— Присягаюся Феларофом, це живе втілення Західного вітру! — вигукнув Еомер.

— Я бажаю, щоб усі знали, — голосно промовив Теоден, — що Тінебор, ватажок коней, подарований мною у повне володіння Гандальфові Сірому. Крім того, я дарую йому, мудрому порадникові, довгоочікуваному мандрівникові, звання старійшини Еорлінгів, і це звання зберігатиметься, доки не зникне наш рід з цього світу!

— Дякую тобі, Теодене, — сказав Гандальф, скинув сірий плащ, скинув капелюх і скочив на коня. Ані шолома, ані кольчуги не вдягнув він. Вітер заграв його білосніжним волоссям, білі шати засяяли на осонні.