Ленґдону хотілося вірити, що Карл Маркс помилився, коли сказав, що «історія повторюється».

А на мокрих від дощу вулицях численні мешканці міста, нічого не підозрюючи, займалися своїми вечірніми справами. Якась гарна туркеня кликала своїх дітей вечеряти, двоє підстаркуватих чоловіків випивали в кафе просто неба; добре вдягнена пара йшла під парасолькою, узявшись за руки; чоловік у смокінгу вискочив з автобуса і, прикриваючи полою піджака футляр зі скрипкою, побіг по вулиці, вочевидь спізнюючись на концерт.

Ленґдон спіймав себе на тому, що роздивлявся обличчя людей довкола, намагаючись уявити собі складні й заплутані деталі життя кожного.

Маси складаються з індивідуумів.

Він заплющив очі, відвернувся від вікна і спробував скерувати думки подалі від моторошної теми чуми. Але шкоду вже заподіяно. Із темних закутків його свідомості виринув непроханий образ — спустошений ландшафт із полотна Брейгеля «Тріумф смерті»: жахлива й огидна панорама пошестей, злиднів і тортур, що руйнують місто на березі моря.

Автобус звернув праворуч, на проспект Торун, і Ленґдо- ну на мить здалося, що вони прибули до пункту призначення. Ліворуч, піднімаючись із туману, вималювалася велика мечеть.

Але то була не Айя-Софія.

«Блакитна мечеть», — швидко здогадався він, помітивши шість тоненьких, як олівці, мінаретів із балконами-ше- рефе; вони здіймалися високо в небо гострими шпилями. Колись Ленґдон читав, що екзотичність і майже казковість цих мінаретів надихнула творців відомого замку Попелюшки в парку розваг Діснея. Мечеть дістала свою назву завдяки запаморочливо красивому морю блакитних кахлів, що прикрашали її всередині.

«Під’їжджаємо», — подумав Ленґдон, коли автобус помчав уперед, звернув на проспект Кабасакал і поїхав уздовж широкого парку району Султанахмет, розташованого на півдорозі між Блакитною мечеттю та Святою Софією й відомого тим, що звідти добре видно ці архітектурні пам’ятки.

Ленґдон примружився, вдивляючись у лобове скло й намагаючись побачити обриси Айя-Софії, але через дощ і світло фар видимість була поганою. А ще гіршим було те, що рух транспорту проспектом, здавалося, зупинився.

Попереду Ленґдон не бачив нічого, окрім жевріння червоних гальмівних підфарників.

— Якась подія, — висловив водій здогадку. — Може, концерт. Пішки буде швидше.

— А скільки тут іти? — невдоволено спитала Сінскі.

— Прямо крізь парк. Хвилини зо три. Абсолютно безпечно.

Сінскі кивнула Брюдеру, а потім повернулася до спец- групи.

— Залишайтеся в автобусі. Спробуйте під’їхати до будівлі якомога ближче. Агент Брюдер невдовзі з вами зв’яжеться.

Після цих слів Сінскі, Брюдер і Ленґдон вистрибнули з автобуса на вулицю й рушили через парк.

Група швидко йшла стежинами парку Султанахмет, широколисті дерева якого забезпечували такий-сякий захист від негоди, що ставала дедалі гіршою. На стежках всюди були численні таблички зі знаками, які скеровували відвідувачів до основних пам’яток парку: єгипетського обеліска з Луксора, Зміїної колони з храму Аполлона в Дель- фах та колони Нульова миля, яка колись слугувала «точкою відліку» для всіх відстаней у Візантійській імперії.

Нарешті вони вийшли з-під дерев і опинилися біля круглого дзеркального ставка, що позначав центр парку. Ленґдон вийшов на галявину й підняв очі на схід.

Айя-Софія.

Не так будівля, як гора.

Колосальний силует Святої Софії, поблискуючи під дощем, здавався містом посеред міста. Її центральний купол — неймовірно широкий і сріблясто-сірий — ніби покоївся на скупченні інших будівель із куполами. Із кутів споруди піднімалися чотири височенні мінарети, кожен мав балкон і гострий сріблясто-сірий шпиль. Мінарети розташовувалися так далеко від основного купола, що глядач не відразу міг здогадатися, що перед ним — цілісна споруда.

Сінскі та Брюдер, які рухалися зосередженою швидкою ходою, ошелешено зупинились, як укопані, і задрали голови догори... потім вище... іще вище, силкуючись вмістити у свою свідомість усю висоту і всю ширину будівлі, яка бовваніла перед ними.

— Господи милосердний, — досадливо простогнав Брюдер, не вірячи своїм очам. — І ми зібралися обшукувати... оце?

розділ 86

«Мене тримають тут заручником», — подумав Начальник, походжаючи салоном літака С-130. Він погодився вирушити до Стамбула, щоб допомогти Елізабет Сінскі відвернути кризу, перш ніж ця криза цілком вийде з-під контролю.