— Сієнна Брукс?! — крикнув один із них у слухавку. — А ви впевнені? — Він помовчав і нахмурився. — Гаразд, дізнайтеся деталі й повідомте мені. Я буду на лінії.

Затуливши рукою слухавку, чиновник повернувся до колег.

— Схоже, Сієнна Брукс вилетіла з Італії невдовзі після нас.

Усі за столом заціпеніли.

— Як же так? — спитала одна жінка-службовець ВООЗ. — Ми ж перекрили аеропорт, мости, залізничну станцію...

— Вона вилетіла з аеродрому Нічеллі, — відказав її колега, — що на острові Лідо.

— Це неможливо, — заперечила жінка, похитавши головою. — Нічеллі — дуже маленький острівець. Звідти ніхто не вилітає. Його летовище обслуговує лише місцеві тури на гелікоптерах і...

— Якимось чином Сієнна Брукс змогла добратися до приватного літака, що стояв в ангарі на острові Нічеллі. Місцева влада й досі розслідує цей інцидент. — Він знову підніс слухавку до рота. — Так, що ви накопали? — Слухаючи останні новини, колега Сінскі похнюплювався все більше, його плечі опускалися, аж поки він не гепнувся в крісло. — Зрозуміло. Дякую. — І він поклав слухавку.

Усі присутні очікувально повитріщалися на нього.

— Літак із Сієнною вилетів до Туреччини, — сказав чоловік, стомлено потираючи очі.

— Тоді зв’яжіться з Європейським командуванням транспортної авіації! — вигукнув хтось. — Нехай змусять їх приземлити той літак!

Це неможливо, — відказав чоловік. — Бо дванадцять хвилин тому він приземлився на приватному летовищі Хезар- фен лише за п’ятнадцять миль звідси. Сієнна Брукс зникла.

Розділ 87

Дощ періщив по старовинному куполу Святої Софії. Майже тисячу років вона була найбільшою церквою у світі, і навіть тепер важко було уявити що-небудь більше за неї. Побачивши її знову, Ленґдон пригадав, що імператор Юстиніан після завершення будівництва храму ступив крок назад і гордо заявив: «Соломоне, я перевершив тебе!»

Сінскі і Брюдер із дедалі більшою рішучістю крокували до монументальної споруди, яка, здавалося, лише розросталася, поки вони до неї наближалися.

Уздовж пішохідних стежин лежали гарматні ядра, використовувані військами Мехмеда Завойовника. Тепер ці ядра стали прикрасою, яка, однак, нагадувала, що історія будівлі сповнена жорстокості й насильства, бо її неодноразово завойовували й перепрофільовували для обслуговування духовних потреб тих чи інших переможців.

Коли всі троє наблизилися до південного фасаду, Ленґдон поглянув праворуч від себе на три куполоподібні, схожі на силосні башти, прибудови, що стирчали зі споруди. То були мавзолеї султанів, один із яких, Мурад Третій, за свідченнями сучасників, став батьком понад сотні дітей.

Дзвінок мобільного телефону прорізав нічне повітря, Брюдер видобув його з кишені, поглянув на номер додзво- нювача й стисло спитав:

— Щось є? — Слухаючи звіт, він похитав головою, немов насилу вірячи в почуте. — Як таке могло статися? — Брюдер мовчки вислухав відповідь і зітхнув. — Гаразд, тримайте мене в курсі. Ми невдовзі увійдемо всередину.

— Що там таке? — настійливо спитала Сінскі.

— Дивіться навсібіч і не втрачайте пильності, — відповів Брюдер, озираючись довкола. — Схоже, ми тут не самі. — Він поглянув на Сінскі. — Сієнна Брукс добралася до Стамбула.

Ленґдон витріщився на нього, приголомшений і тим, що ьСієнна спромоглася дістатися до Туреччини, і тим, що вона, вдало вислизнувши з Венеції, пішла на ризик бути спійманою або навіть убитою лише заради того, аби здійснити план Цобріста.

Сінскі стривожилася не менше; вона зробила глибокий вдих, наче збираючись спитати у Брюдера ще щось, але, вочевидь, передумала й натомість повернулася до Ленґдона.

. — Куди тепер?

Професор показав ліворуч, на південно-західний ріг будівлі.

— Фонтан для омивання в тому боці, — відповів він.

Пунктом, де була призначена їхня зустріч із працівником музею, був ґратчастий фонтан, який слугував колись для ритуального омивання перед мусульманськими мо- литвами.

— Професоре Ленґдон! — гукнув чоловічий голос, коли вони наблизилися.

Із-під восьмикутного купола, що вкривав фонтан, висту- пив усміхнений турок. Він збуджено вимахував руками.

— Професоре, сюди, сюди!

Ленґдон та його напарники поспішили до нього.

— Привіт, мене звуть Місрат, — сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.

Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. — Для мене велика честь зустріти вас!

— Для нас також, — відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. — Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.